— Ходімо сядемо. У холодильнику є пуйі-фюме.
— Я не. Я прийшла тільки.
— Сюди.
Коли Клод проводить її повз мою матір, вони, допевне, перезираються — тобто вона дивиться зі спалахнулим докором, а він мляво знизує плечима. Дві жінки не обіймаються й навіть не торкаються, і нічого не кажуть, коли опиняються за кілька дюймів одна від одної. Труді дозволяє їм пройти вперед, перш ніж піти за ними, вниз, до кухні, де двоє обвинувачів, Гліколь і Смузі з Джад-стріт, ховаються серед хаосу в криміналістичних мазках.
— Якщо хочеш, — каже мати, ступаючи на липкі дошки підлоги, — я думаю, Клод не проти зробити тобі канапку.
Ця невинна пропозиція приховує багато шпичок: вона недоречна для цієї ситуації; Клод ніколи в житті не робив канапки; у домі немає хліба; між двома скибками нічого покласти, окрім пилу з-під солоних горішків. І хто міг би спокійно з’їсти канапку із такої кухні? Вона багатозначно не пропонує зробити її сама; вона багатозначно об’єднує Елодію з Клодом, окремо від самої себе. Це обвинувачення, відмова, холодне відсторонення, спаковані в гостинний жест. Навіть не схвалюючи це, я вражений. Таким тонкощам неможливо навчитися з подкастів.
Трудіна ворожість добре впливає на синтаксис Елодії.
— У мене нічого не виходить їсти, дякую.
— У тебе могло б вийти щось випити, — каже Клод.
— Могло б.
За цим іде знайома сюїта звуків: дверцята холодильника, штопор необережно дзвякає об пляшку, гучно видобуто корок, келишки з учорашнього вечора споліскують під краном. Пуйі. Просто з іншого боку ріки від Сансеру. Чому б і ні? Майже сьома тридцять. Маленькі виноградинки з їхньою туманною сірою поволокою мають бути нам якраз до ладу чергового спекотного й безвітрого лондонського вечора. Але я хочу більшого. Таке відчуття, ніби ми з Труді тиждень нічого не їли. Розворушений Клодовим телефонним замовленням, я жадаю на додаток забуту, старомодну страву — картоплю з оселедцем в олії по-французьки. Слизький копчений оселедець, воскова молода картопелька, перший віджим найкращих оливок, цибуля, дрібно порубана петрушка — я знемагаю з голоду за такою стравою. Як елегантно її відтінило б пуйі-фюме. Але як переконати матір? Не складніше, ніж перерізати дядькові горлянку. Витончена третя країна в моєму списку ще ніколи не видавалася такою далекою.
Усі ми тепер за столом. Клод наливає, келихи понуро здіймаються на честь померлого.
Серед тиші Елодія нажахано шепоче:
— Але самовбивство. Це якось так... так несхоже на нього.
— Ну то що ж, — каже Труді й залишає це так і висіти. Вона помітила зручну нагоду. — Як довго ви були знайомі?
— Два роки. Коли він викладав...
— Тоді ти не знаєш про його депресії.
Материн тихий голос тисне мені на серце. Яке це заспокоєння для неї — вірити в логічну історію про психічну хворобу та суїцид.
— Мій брат не був, якщо чесно, народжений для насолод світу.
Клод, як я починаю розуміти, не першорядний брехун.
— Я не знала, — каже Елодія стиха. — Він завжди був такий великодушний. Особливо до нас, знаєте, молодшого покоління, яке...
— Геть інша людина, — твердо відрізає Труді. — Я рада, що його студенти ніколи цього не бачили.
— Навіть у дитинстві, — каже Клод. — Якось він накинувся з молотком на нашу...
— Зараз не час для цієї історії, — обірвавши, Труді робить її ще цікавішою.
— Твоя правда, — відповідає він. — Ми однаково його любили.
Я відчуваю, як материна рука підіймається до обличчя, щоби прикрити його або щоб змахнути сльозу.
— Але він ніколи не звертався по допомогу. Не міг прийняти, що хворий.
У голосі Елодії з’являється незгода або скарга, котра матері й дядькові навряд сподобається:
— Але це повний абсурд. Він їхав до Лутона заплатити типографу. Готівкою. Був такий радий закрити борг. І він мав сьогодні читати. У поетичному товаристві Королівського коледжу. І ми троє були, знаєте, як на розігріві.
— Він любив свої вірші, — каже Клод.
Елодіїн голос наростає разом із її болем:
— Чого б він з’їхав з дороги та...? Просто так. Коли він щойно закінчив книжку. І потрапив до короткого списку премії Одена.
— Депресія — це жах, — Клод дивує мене своїм осяянням.— Усе хороше в житті зникає з твого...
Мати перебиває. Голос у неї різкий. З неї досить.
— Я розумію, що ти молодша за мене. Але ну що, мені справді треба тобі це все розжовувати? Фірма в боргах. Сам у боргах. Незадоволений своєю роботою. Дитина, яку він не хотів, уже на підході. Дружина трахається з його братом. Хронічні проблеми зі шкірою. І депресія. Так зрозуміло? Ти думаєш, нам без твоїх сцен іще не достатньо погано, без твоїх поетичних читань і премій, і розмов про абсурд? Ти залізла йому до ліжка. Вважай, тобі пощастило.
Труді перебивають у відповідь. Вереск і шелеп — стілець перекидається назад, на долівку.
У цей момент я помічаю, що батько віддалився. Як частинка у фізиці, тікаючи від нас, він уникає визначеності: упевнений в собі, успішний поет-викладач-видавець, спокійно зосереджений на поверненні свого будинку, свого батьківського дому; або безталанний, затюканий рогоносець, несьогосвітній дурень, зачавлений боргами, злигоднями та браком таланту. Що більше ми чуємо про одного, то менше віримо в іншого.
Перший звук, який видає Елодія, — одночасно слово і схлип.
— Ніколи!
Тиша, крізь яку я відчуваю, як Клод, а за ним моя мати, тягнуться за своїми келихами.
— Я не знала вчора, що він скаже. Усе неправда! Він хотів вас повернути. Намагався зробити так, щоб ви ревнували. Він би вас ніколи не вигнав.
Її голос стишується, коли вона нахиляється поставити стільця на місце.
— Того я і прийшла. Сказати вам, і краще б ви зрозуміли. Нічого! Нічого між нами не було. Джон Кернкрос був моїм редактором і другом, і вчителем. Він допоміг мені стати письменницею. Так зрозуміло?
Я безсердечно підозріливий, але вони їй вірять. Те, що вона не була батьковою коханкою, мало би бути для них великим полегшенням, але, думаю, це відкриває інші можливості. Незручна жінка, котра може засвідчити всі батькові причини жити далі. От лишенько.
— Сядь, — тихо каже Труді. — Я тобі вірю. Більше без крику, будь ласка.
Клод доливає в келихи. Пуйі-фюме здається мені надто кислим, надто різким. Либонь, надто молоде, невідповідне для такого приводу. Якщо відволіктися від спеки літнього вечора, м’язистий помероль міг би пасувати краще там, де демонструють сильні емоції. Якби тільки тут була винарня, я спустився б туди зараз, до запиленого присмерку, щоб витягти пляшку з полиці. Тихенько постояти з нею хвилину, мигцем глянути на етикетку, мудро кивнути самому собі, несучи її нагору. Доросле життя, далека оаза. Навіть не марево.
Я уявляю материні голі руки складеними на столі, погляд твердий і ясний. Ніхто не вгадав би, як вона мучиться. Джон кохав тільки її. Його згадка про Дубровник була щирою, його освідчення про ненависть, мрії про те, щоб її задушити, його кохання до Елодії — усе багатонадійні брехні. Але вона не повинна приймати поразку, вона має бути стійкою. Вона перемикає себе в режим, у тональність серйозного зондування, на позір не неприязного.
— Ти впізнала тіло.
Елодія також уже спокійніша.
— Вони намагалися з вами зв’язатися. Не змогли. У них був його телефон, вони побачили дзвінки до мене. Про читання сьогодні — тільки про це. Я попросила свого нареченого піти зі мною, така була перелякана.
— Який він був на вигляд?
— Вона має на увазі Джона, — каже Клод.
— Я була здивована. Він був спокійний. Окрім...— вона різко, на вдиху зітхає. — Окрім рота. Він був такий довгий, такий широкий, розтягнутий майже від вуха до вуха, як божевільна посмішка. Хоча був закритий. Я була цьому рада.
Навколо мене, у стінках та крізь малинові камери, що лежать за ними, я відчуваю, як мати тремтить. Іще одна така фізіологічна деталь —і її буде знищено.
П’ятнадцять
На початку мого свідомого життя один із моїх пальців, не підкоряючись навіть моєму наказові, черкнув об креветкоподібну випнутість у мене між ногами. І хоча креветка та пучка лежали на різній відстані від мозку, вони відчули одна одну одночасно — цікаве питання нейробіології, відоме як проблема зв’язування. Кілька днів потому це сталося знову вже з іншим пальцем. Минув певний час мого розвитку, і я осягнув, що це означає. Біологія — це доля, і доля вказівна, як перст, цифрова, і в цьому випадку — бінарна, двійкова. Усе стало холодно простим. Дивовижно ґрунтовне питання в основі будь-якого народження було нині вирішено. Або-або. І все. Ніхто не викрикує в момент чийогось приголомшливого виходу в світ: «Це людина!» Натомість: «Це дівчинка», «Це хлопчик». Рожевий або блакитний — мізерне поліпшення порівняно зі згодою Генрі Форда продавати автівки будь-якого кольору, аби він лиш був чорним. Тільки дві статі. Я був розчарований. Якщо людські тіла, розуми, долі настільки складні, якщо ми вільні, як не вільний жодний інший вид ссавців, навіщо обмежувати діапазон? Я кипнем кипів із гніву, а потім, як усі решта, я змирився й вирішив використати свій спадок якнайкраще. Звісно, складність настигне мене свого часу. А до того мій план полягав у тому, щоб з’явитися як вільнонароджений англійський мужчина, витвір переможної доби англійського-а-також-шотландського-та-французького Просвітництва. Мою самість вирізьблять насолода, конфлікт, досвід, ідеї та мій власний розсуд — як дощ, вітер і час вирізьблюють каміння та дерева. До того ж у своєму ув’язненні я мав також інші тривоги: мої проблеми з алкоголем, родинні негаразди, непевне майбутнє, в якому на мене чекали можливий тюремний термін або життя під «опікою», взятим, на руках у байдужого Левіафана, аж на тринадцятий поверх.