Але останнім часом, відстежуючи зміни в материному ставленні до її злочину, я згадую чутки про нове облаштування справ стосовно блакитного та рожевого. Будьте обережні з вашими бажаннями. В університетському житті чути про нову політику. Цей відступ може видатися неважливим, але я планую вступати так скоро, як тільки зможу. Фізика, ґельська, що завгодно. Так що я точно цим зацікавлюся. Дивний настрій охопив майже-освічену молодь. Вони йдуть у наступ, часом сердиті, але здебільшого нужденні: вони жадають, щоби влада їх благословила, схвалила їхні обрані ідентичності. Присмерк Європи під новою личиною, може бути. Або звеличення й вивільнення особистості. Сайт соціальної мережі, як відомо, пропонує сімдесят один варіант тендеру: нейтруа, два духи, бігендер...[27] будь-якого кольору, якого забажаєте, пане Форд. Біологія, зрештою, не доля, і це привід для радості. Креветка не обмежує можливостей, але й сама не стабільна. Я заявляю про своє незаперечне відчуття того, ким я є. Якщо я виявлюся білим, то можу ідентифікуватися як чорношкірий. І навпаки. Я можу оголосити, що маю обмежені можливості, або що маю їх у певних обставинах. Якщо моя ідентичність —«вірянин», то мене легко ранити, моя плоть розривається й закривавлюється від будь-яких питань до моєї віри. Ображений, я досягаю благодаті. Щоразу, як незручні погляди ширятимуть коло мене, мов упалі янголи або лихий джин (у радіусі милі — вже заблизько), я потребуватиму побути у спеціальній університетській безпечній кімнаті, обладнаній пластиліном і закільцьованим відео із цуценячим вовтузінням. Ах, інтелектуальне життя! Я можу мати потребу, щоб мене заздалегідь попереджали, якщо неприємні книжки чи ідеї загрожуватимуть самому моєму буттю, наближаючись надто близько, дихаючи мені в обличчя, у мозок, ніби гидозні пси.
Я відчуватиму, отже, існуватиму. Хай бідність іде жебрати, а кліматичні зміни тушкуються в пеклі. Соціальна справедливість може захлинутися чорнилом. Я буду активістом за емоції, голосним агітаторським типом, і зі слізьми й зітханнями боротимуся, щоб переформатувати інституції навколо моєї вразливої особи. Моя ідентичність буде моєю цяцею, моєю єдиною справжньою власністю, моїм доступом до єдиної істини. Світ має любити, живити й захищати її так само, як я. Якщо мій коледж мене не благословить і не схвалить, і не дасть мені того, чого я так очевидно потребую, я притиснуся лицем до ректорських лацканів і заридаю. А потім вимагатиму його, ректора, відставки.
Утроба, або ця утроба, не таке вже й погане місце — трохи як могила, «приємний затишний куток» в одному з батькових улюблених віршів[28]. Я створю версію утроби для своїх студентських років, відсунувши подалі просвітництва «ростбіфів», «мужланів» і «жабоїдів»[29]. Геть реальність, геть сухі факти й ненависне вдавання об’єктивності. Почуття — ось хто королева. Якщо тільки воно не ідентифікується як король.
Я знаю. Сарказм кепсько пасує ненародженим. І для чого відволікатися? Для того, що моя мати йде в ногу з часом. Вона може про це не здогадуватися, але вона маршує з ними разом. Те, що вона вбивця, — це факт, елемент світу, зовнішнього щодо неї. Але це старий спосіб мислення. Вона стверджується, ідентифікується як невинна. Навіть стараючись відчистити всі сліди в кухні, вона почувається безгрішною і, отже, такою і є — майже. Її скорбота, її сльози — доказ чесності. Вона починає переконувати саму себе власною історією про депресію та самовбивство. Вона майже вірить бутафорським речовим доказам у машині. Тільки переконати саму себе, і вона обманюватиме легко й послідовно. Брехня буде її правдою. Але її конструкція нова й хистка. Батькова жахлива посмішка могла б її перекинути, той знаючий вищир, холодно розтягнутий через обличчя трупа. Ось чому так потрібно, щоб Елодія схвалила материну невинувату особистість. І чому вона нахиляється зараз, беручи мене з собою, лагідно дослухаючись до того, що, затинаючись, каже поетка. Бо Елодію скоро допитуватиме поліція. Її переконання, котрі будуть скеровувати її пам’ять і впорядковувати її виклад, треба належним чином сформувати.
Клод, на відміну від Труді, визнає свій злочин. Він людина Ренесансу, мак’явеллівський тип, злодій старої школи, який вірить, що можна вбити й нічого за це не отримати. Світ доходить до нього не крізь серпанок суб’єктивного; він доходить, заломлений тупістю та жадібністю, викривлений, ніби крізь склянку води, але вигравіюваний на ширмі перед внутрішнім оком — брехня, виразна та яскрава, як правда. Клод не знає, що дурний. Якщо ви дурні, то як про це дізнатися? Він може пробиратися навмання крізь підлісок кліше, але він розуміє, що зробив і чому. Він процвітатиме, не озираючись назад, якщо тільки його не впіймають і не покарають, і навіть тоді він ніколи не звинувачуватиме себе, лише те, що серед випадкових подій йому не поталанило. Він може заявити своє право на спадок, на місце серед тих, хто мислить раціонально. Вороги Просвітництва казатимуть, що Клод втілює його дух. Нісенітниця!
Але я розумію, що вони мають на увазі.
Шістнадцять
Елодія від мене вислизає, як напівзгадана пісня,— справді, як незавершена мелодія. Коли вона просковзнула повз нас до передпокою, коли вона сиділа спокійно — батькова дівчина, як ми тоді думали — я прислухався до звабливого скрипу шкіри. Але ні, сьогодні вона вдягнена у м’якшому стилі, яскравіше, я думаю. Вона справила б враження на сьогоднішньому поетичному заході. Коли вона квилила з горя, її голос був чистим. Але оповідь про те, як вона йшла до моргу, стискаючи зап’ястя нареченого, була нагадуванням, із завмиранням кожного воркітливого речення, про вишуканий гортанний звук, її смачну засмажку. Тепер, поки мати простягає над кухонним столом руку, щоб обгорнути долоню гості своєю, я чую в голосних відновлене качине кахкання. Елодія розслабляється в довірі до моєї матері, вихваляючи як поетка батькові вірші. Найбільше вона любить сонети.
— Він писав їх у розмовному стилі, але насичені смислом і такі музичні.
Її використання дієслівного часу правильне, але образливе. Вона говорить так, ніби смерть Джона Кернкроса була вже повністю підтверджена, всотана, публічно визнана, історично недосяжна для смутку, як розграбування Риму. Труді це зачепить більше, ніж мене. Я був вихований у переконанні, що батькова поезія невдала. Сьогодні все підлягає переоцінці.
Голосом, низьким від нещирості, Труді каже:
— Ми ще не скоро зможемо по заслузі оцінити його як поета.
27
Нейтруа
28
Ідеться про вірш Ендрю Марвелла, англійського поета-метафізика XVII ст., «До його соромливої коханої».
29
Образливі імена, якими обмінювалися англійці, шотландці та французи відповідно (