Він промовляє крізь набитий рот:
— Усе зібрали, все готово?
Маринований оселедець, корнішон, лимонна скибочка на чорному хлібі. Їм не треба багато часу, щоб до мене дістатися. Скоро мене вибиває назад у бадьорість різка речовина, солоніша за кров, гострий запах бризок з морського роздолля, відкрита океанська дорога, де самотні оселедцеві табунці несуться на північ крізь чисту крижану чорну воду. Він напливає й напливає, студений арктичний бриз, переливається моїм обличчям, немовби я відважно стою на носі безстрашного корабля, що править назустріч льодистій свободі. Це Труді їсть канапку за канапкою, ще і ще, поки не надкусує останню і не кидає її на стіл. Вона хитається, їй треба стільця.
Стогне:
— Оце було добре! Дивися, сльози. Я плачу від задоволення.
— Ну, я пішов, — каже Клод. — А ти можеш тут сама поплакати.
Я довго був майже завеликий для цього місця. Тепер я точно завеликий. Мої кінцівки тісно пригорнуті до грудей, голову заклинено в моєму єдиному виході. Матір надягнуто на мене, як обтислу шапочку. Спина болить, я не в формі, і нігті треба підстригти, я розбитий, загаяний у цьому присмерку, де заціпеніння не нищить думку, а вивільняє її. Голод, тепер сон. Одну потребу задоволено, її заступає інша. До безкінечності, поки потреби не перетворяться на забаганки, на розкоші. Щось у цьому прозирає в саме серце нашого становища. Але хай інші цим опікуються. Я замаринований, оселедці несуть мене геть, на плечах велетенського табуна, правлячи на північ, і коли я там опинюся, то почую музику — не тюленів і ревучої криги, але музику того, як щезають докази, ллється вода з-під кранів, лопаються пінні бульбашки, я почую опівнічний передзвін каструль і як ставлять перевернуті стільці на кухонний стіл, щоб відкрити долівку, обтяжену розсіяними по ній крихтами від їжі, мишачим лайном, людським волоссям. І коли він знову спокушав її до ліжка, називав її своєю мишкою, різко щипав її пипки, наповнював її щоки своїм облудним диханням і роздутим від загальників язиком, так, там я також був.
І нічого не зробив.
Сімнадцять
Я прокидаюся в майже повній тиші, щоб виявити себе в горизонтальному положенні. Як завжди, я уважно слухаю. За терплячою ходою Трудіного серця, за зітханням її легень і легеньким поскрипом ребер лежать мурмотіння та течії тіла, підтримуваного прихованими мережами турботи й регуляції, як добре кероване місто посеред глупої ночі. За стінками — ритмічне сум’яття дядькового храпу, тихіше, ніж зазвичай. За стінами кімнати — ні звуку дорожнього руху. Іншим часом я перекотився б, наскільки вийшло, на інший бік і відплив назад, у сон без сновидь. Але нині одна скалочка, одна очевидна до різкості правда з попереднього дня проштрикує ніжну тканину сну. І тоді все, усі нечисленні, охочі до роботи дійові особи, просочуються крізь розрив. Хто перший? Мій усміхнений батько, нові й непрості чутки про його порядність і талант. Мати, до якої я прив’язаний, яку я зобов’язаний любити й ненавидіти. Пріапічний, сатанічний Клод. Елодія, спостережлива поетка, хижа птиця, якій краще не довіряти. І боягузливий я, що самого себе звільнив від обов’язку мститися, від усього, крім думки. Ці п’ять фігур обертаються переді мною, розігруючи свої ролі в подіях точно так, як у житті, а тоді — як могли б і як іще можуть. Я не маю жодної режисерської влади. Я можу тільки спостерігати. Минають години.
Пізніше мене будять голоси. Я на схилі пагорба, що означає, що мати сидить у ліжку, підперта подушками. Дорожній рух ззовні ще не сягнув своєї звичної насиченості. Гадаю, це шоста ранку. Моя перша турбота — чи нам не припадає зараз ранковий візит до смертельного атракціону. Але ні, вони навіть не торкаються. Тільки розмова. Вони отримали достатньо задоволення, щоб його вистачило щонайменше до полудня, що відкриває зараз можливості для злопам’ятливості чи розмірковувань, або навіть і для жалів. Вони обрали перше. Мати говорить бляклим тоном, відведеним у неї спеціально для образ. Перше повне речення, яке я розбираю, таке:
— Якби тебе не було у моєму житті, Джон був би сьогодні живий.
Клод роздумує.
— Аналогічно, якби тебе не було у моєму.
За цією блокувальною реплікою настає мовчанка. Труді пробує знову:
— Ти перетворив дурні забавки на щось інше, коли приніс ту річ додому.
— Ту річ, яку ти змусила його випити.
— Якби ти не...
— Послухай. Дорогенька.
Це лагідне звертання — здебільшого погроза. Він вдихає й роздумує знову. Він знає, що має бути добрим. Але доброта без бажання, без обіцянки еротичної нагороди для нього складна. Зусилля чути в нього в горлі.
— Усе добре. Не кримінальне правопорушення. Рухаємося призначеним курсом. Та дівчинка усе розкаже правильно.
— Дякувати мені.
— Дякувати тобі, це правда. Свідоцтво про смерть, добре. Заповіт, добре. Крематорій і всі прибамбаси, добре. Продати будинок, малого...
— Але чотири з половиною мільйони...
— Це добре. У випадку найгіршого випадку, плануємо план «Б» — добре.
Сама тільки будова речення могла б наштовхнути на думку, що мене продають. Але в момент доставки я нічого не коштуватиму. Або не вартуватиму.
Труді зневажливо повторює:
— Чотири з половиною мільйони.
— Швидко. Ніяких питань.
Катехізис коханців, який вони, можливо, вже проходили. Я не завжди слухаю. Вона каже:
— Навіщо поспішати?
Він відповідає:
— На випадок, якщо щось піде не так.
Вона каже:
— Чого я маю тобі вірити?
Він відповідає:
— Не маєш вибору.
Чи готові вже папери для продажу будинку? Чи вона вже підписала? Я не знаю. Часом я куняю та чую не все. Але мені байдуже. Сам я нічого не маю, тож нерухомість мене не цікавить. Хмарочоси, халупи з листів заліза та всі мости і храми між ними. Забирайте собі. Мої інтереси лежать тільки у власне післяпологовій сфері — прощальний відбиток копита, скривавлений агнець підноситься до неба. Завжди догори. Гаряче повітря без кулі. Візьміть мене з собою, скиньте баласт. Дайте мені мою спробу, моє потойбічне життя, рай на землі, навіть пекло, тринадцятий поверх. Я витримаю. Я вірю в життя після народження, хоча знаю, як складно відділити надію від факту. Щось на кшталт вічності підійде. Дні літ наших сімдесят літ? Загорніть, беру. Щодо надії — я чув про останні бійні в гонитві за мріями про наступне життя. М’ясорізка в цьому світі, блаженство в тому. Молоді чоловіки з нещодавно запущеними бородами, з прекрасною шкірою та довгостволами на бульварі Вольтер дивляться у прекрасні недовірливі очі власного покоління. Невинних убивала не ненависть, але віра, ця виголодніла примара, досі шанована навіть у найпоміркованіших кварталах. Бозна-коли хтось оголосив чеснотою безпідставну впевненість. Тепер найввічливіші люди кажуть, що так і є. Я чув їхні ранкові недільні трансляції з подвір’їв соборів. Найблагородніші привиди Європи, релігія та, коли вона похитнулася, безбожні утопії, переповнені науковими доказами, — разом вони випалювали землю з десятого до двадцятого століття. І ось вони знову: зросли на Сході та в гонитві за своїм тисячолітнім царством учать малюків перерізати горлянки плюшевим ведмедикам. І ось він я з моєю доморослою вірою у наступне життя. Я знаю, це більше за радіопередачу. Голоси, що їх я чую, — не в моїй голові, або не тільки в ній. Я вірю, мій час настане. Я також чеснотливий.
Ранок минає без подій. Обмін приглушеними шпильками між Труді та Клодом слабшає та відступає перед кількагодинним сном, після якого вона залишає його в ліжку та приймає душ. У теплі стрімких барабанних крапель і звуку материного мелодійного мугикання я переживаю непоясненне відчуття радості й захвату. Я не можу втриматися, не можу стримати щастя. Чи це чужі гормони? Навряд чи це важливо. Я бачу світ золотим, навіть попри те, що цей відтінок — саме тільки слово. Я знаю, що він недалеко на спектрі від жовтого, теж лише слова. Але золотий звучить правильно, я відчуваю це, відчуваю на смак там, де гаряча вода ллється каскадом через мою потилицю. Я не можу згадати подібної безжурної насолоди. Я готовий, я йду, світ мене впіймає, піклуватиметься про мене, бо не зможе проти мене встояти. Вино з келиха, а не з плаценти, книжки просто при світлі лампи, музика Баха, прогулянки берегом, поцілунки під місячним сяйвом. З усього, що я до сьогодні чув, я знаю, що ці насолоди недорогі, доступні, чекають на мене. Навіть коли кипуча вода перестає, коли ми виходимо на холодніше повітря і Трудін рушник розтрушує мене так, що зір мутиться, я відчуваю, ніби чую у своїй голові спів. Хори ангелів!