Чути, як сержант крехкає, коли стає навколішки, щоб відкрити коробки. Я сказав би, що головна інспекторка сидить навпочіпки, уже не як вільшанка, а як величезна качка. Неправильно з мого боку її недолюблювати. Вона — влада закону, і я уявляю себе вже перед Гоббсовим судом. Держава повинна мати свою монополію на насильство. Але манери головної інспекторки мене дратують: те, як вона риється в батькових речах, його улюблених книжках і, здається, розмовляє сама з собою, знаючи, що ми не маємо вибору, слухати або ні.
— Нічого не розумію. Дуже, дуже прикро... якраз на об’їзді...
Звісно, це спектакль, пролог. І так і є. Вона встає. Гадаю, дивиться на Труді. Можливо, на мене.
— Але ось справжня загадка. Жодного відбитку на тій пляшечці від гліколю. Нічого на пластиковому стаканчику. Щойно отримали результати з експертизи. Ні сліду. Так дивно.
— А! — каже Клод, але Труді його перебиває.
Я мав би її попередити. Не треба так занадто клопотатися. Її пояснення вискакує надто швидко:
— Рукавички. Хвороба шкіри. Він так соромився своїх рук.
— А, рукавички! — вигукує головна інспекторка.— Ваша правда. Геть забула! — вона розгортає аркуш паперу. — Ці?
Мати підходить подивитися. Це має бути роздруківка фотографії.
— Так.
— Не мав іншої пари?
— Такої — ні. Я завжди йому казала, що вони йому не потрібні. Усім насправді було байдуже.
— Завжди їх носив?
— Ні. Але часто, особливо коли був у поганому настрої.
Головна інспекторка йде, і це полегшення. Ми всі проводжаємо її до передпокою.
— Ось що цікаво. Знову з експертизи. Телефонували сьогодні зранку, і це просто випало мені з голови. Треба було вам сказати. Так багато інших речей. Скорочення штатів на місцях. Зростання злочинності. Менше з тим. Вказівний і великий пальці правої рукавички. Ніколи не вгадаєте. Гніздечко малюсіньких павучків. Сила-силенна їх. І Труді, вам буде приємно дізнатися — всі малюки здоровісінькі. Уже повзають!
Вхідні двері відчинили, певно, сержант. Головна інспекторка переступає поріг. Віддаляючись, її голос слабшає та зливається зі звуком машин, що проїжджають повз нас.
— Хоч убий, не згадаю латинську назву. У тій рукавичці давно не було нічиєї руки.
Сержант кладе долоню на материну руку й нарешті відкриває рота, м’яко кажучи на прощання:
— Ще зайдемо завтра зранку. Треба б уладнати кілька речей наостанок.
Двадцять
Нарешті момент настав. Треба вирішувати, що робити, — терміново, незворотно, самообвинувально. Але спершу Труді потрібні дві хвилини на самоті. Ми поспіхом спускаємося до підвалу, до вбиральні, яку жартівливі шотландці називають відходиком. Там, поки тиск на мій череп відпускає і мати уклякає на декілька секунд довше, ніж треба, зітхаючи сама до себе, мої думки прояснюються. Або знаходять новий напрям. Я думав, убивці мають урятуватися заради моєї свободи. Цей погляд може бути завузьким, занадто своєкорисливим. Є й інші міркування. Ненависть до дядька може пересилити любов до матері. Покарати його може бути благороднішим за те, щоб її врятувати. Але, може, є спосіб досягти і того, і того.
Ці роздуми не полишають мене, коли ми повертаємося до кухні. Виявляється, після того, як поліціянти пішли, Клод виявив, що потребує скотчу. Входячи, Труді чує, як той ллється з пляшки — спокусливий звук, —і розуміє, що їй теж треба скляночку. Велику. З водою, порівну. Мовчки дядько підкоряється. Мовчки вони стоять лицем до лиця біля раковини. Не час для тостів. Вони обдумують помилки одне одного — або навіть власні. Або вирішують, що робити. Це надзвичайна ситуація, яка їх жахала та з розрахунку на яку вони все планували. Вони відкидають обумовлені дії й без жодного слова погоджуються на інші. Наші життя ось-ось зміняться. Головна інспекторка Алісон нависає над нами — примхливий, усмішливий бог. Ми не дізнаємося, поки не буде запізно, чому вона не заарештувала їх на місці, чому дала нам спокій. Згортає справу, чекає на аналіз ДНК з капелюха, переходить до наступних кроків? Мати та дядько мають розуміти, що будь-який вибір, що його вони зроблять зараз, може бути якраз тим, на який вона розраховує — і вона чекає. Так само ймовірно й те, що цей їхній таємничий план не спаде їй на думку, і вони можуть опинитися на крок попереду. Принаймні один добрий привід діяти відважно. Натомість поки що вони обирають випити. Мабуть, хоч би що вони робили, це буде послугою для Клер Алісон — зокрема й інтерлюдія з односолодовим. Але ні, їхній єдиний шанс — зробити рішучий вибір, і зараз.
Труді піднімає руку, щоб попередити налиття третьої склянки. Клод незламніший. Він перебуває в суворій гонитві за розумовою ясністю. Ми слухаємо, як він наливає — акуратно й довго, а потім слухаємо, як із зусиллям ковтає, цей знайомий звук. Мабуть, вони питають себе, як їм уникнути сварки саме тоді, коли спільна мета так потрібна. Здалеку долинає звук сирени, усього-навсього швидкої, але він промовляє до їхніх страхів. Сітка держави лежить, невидима, на всьому місті. Вислизнути з неї непросто. Це поштовх, бо нарешті лунають слова, корисне ствердження очевидного.
— Погано, — материн голос хрипкий і низький.
— Де паспорти?
— У мене. Готівка?
— У моїй валізі.
Але вони не рухаються, й асиметричність діалогу — Трудіної ухильної відповіді — не провокує дядька. Він випив уже добряче зі своєї третьої склянки, коли до мене дістається Трудіна перша. Заледве чуттєва насолода — але вона промовляє і всотується відповідно до обставин, до відчуття завершення без жодного натяку на початок. Я уявляю стару військову дорогу через холодну долину, тонкий запах мокрого каменю й торфу, брязкіт сталі та терпляче плентання пухким камінним осипищем, і тягар гіркої несправедливості. Так далеко від обернутих до півдня схилів, де сірява поволока на набухлих пурпурних гронах обрамляє положисті пагорби з їхніми все блідішими тінями кольору індиго хлист-навхлист. Я волів би радше бути там. Але я визнаю: цей скотч, мій перший, щось вивільняє. Суворе звільнення — відкрита брама веде до боротьби та страху перед тим, що може утнути розум. Зараз це відбувається зі мною. Мене поставлено перед запитанням, я запитую сам себе, чого я зараз хочу найбільше. Будь-чого, чого забажаю. Реалізм не має бути обмежувальним чинником. Переріжте мотузки, випустіть розум на волю. Я можу відповісти без роздумів: я йду крізь відчинену браму.
Кроки на сходах. Труді та Клод заціпеніло дивляться вгору. Чи інспекторка пробралася назад до будинку? Чи грабіжник обрав цю найгіршу з ночей? Це повільне, важке сходження. Вони бачать чорні шкіряні черевики, потім перехоплену ременем талію, сорочку, заплямовану блювотою, потім жахливий вираз на обличчі, одночасно відсутній і сповнений значення. На батькові той одяг, у якому він помер. Обличчя — як біль біле, уже підгнилі губи зеленувато-чорні, очі — крихітні та пронизливі. Тепер він стоїть біля підніжжя сходів, вищий, ніж ми його пам’ятали. Він прийшов із моргу, щоби знайти нас, і точно знає, чого хоче. Я тремчу, бо тремтить моя мати. Нема ніякого мерехтіння, нічого примарного. Це не галюцинація. Це мій батько з плоті і крові, Джон Кернкрос, зовсім як є. Материн зляканий стогін спрацьовує як заохочення, бо він прямує до нас.
— Джоне, — каже Клод обережно, на висхідній ноті, так ніби він міг би пробудити цю постать до належного небуття. — Джоне, це ми.
Здається, це добре утямлено. Він стоїть перед нами, дихаючи солодкими міазмами гліколю та гостинної до хробаччя плоті. Він дивиться на матір маленькими, твердими чорними очима з непохитного каменю. Його огидні губи ворушаться, але він не видає ні звуку. Язик чорніший за губи. Ні на мить не зводячи з неї погляду, він протягує руку. Безтілесна рука хапає дядька за горло. Мати не може навіть закричати. Але безрідинні очі так і тримають її. Це для неї — його подарунок. Безжалісна однорука хватка стискається. Клод падає на коліна, очі в нього випинаються, руки безпомічно б’ють і смикають братову руку. Тільки далекий писк, жалібний голос миші, повідомляє, що він ще живий. А потім вже ні. Батько, так на нього й не глянувши, відпускає його впасти і тепер притягує до себе дружину, обіймаючи її руками, тонкими й міцними, мовби сталеві прути. Він пригортає її обличчя до свого й цілує її довгим і важким поцілунком крижаних гнилих губ. Жах і відраза, і сором переповнюють її. Ця мить мучитиме її до смерті. Байдужий, він відпускає її та йде так само, як прийшов. Ще піднімаючись сходами, він починає щезати.