Що ж, мене було поставлено перед запитанням. Я спитав самого себе. І ось чого я хотів. Дитячої геловінської казочки. Як іще замовити в духів помсту у цю секулярну добу? Готику розсудливо вигнано, відьми покинули вересову пустку, і матеріалізм, такий тривожний для душі, — усе, що мені залишається. Голос на радіо якось казав мені, що коли ми вповні зрозуміємо, що таке матерія, то почуватимемося краще. Я сумніваюся. Я ніколи не отримаю, чого прагну.
Я виринаю з фантазій, щоб знайти нас у спальні. Я не пам’ятаю, як ми сюди піднялися. Порожній звук шафових дверцят, дзеньк вішалок, валіза, піднята на ліжко, потім інша, потім жваве клацання відімкнених замків. Треба було їм спакуватися заздалегідь. Інспекторка може прийти навіть сьогодні ввечері. І це вони називають планом? Я чую лайку та буркотіння.
— Де воно? Ось щойно було. У мене в руці!
Вони перетинають спальню вздовж і впоперек, заходять до ванної та виходять. Труді випускає склянку, що розлітається на підлозі. Вона ледве звертає увагу. Радіо чомусь увімкнено. Клод сидить зі своїм ноутбуком і бубонить:
— Поїзд о дев’ятій. Таксі вже їде.
Я б радше обрав Париж, а не Брюссель. Більше варіантів пересадки. Труді, досі у ванній, бурмотить сама собі:
— Долари... євро.
Усе, що вони кажуть, навіть звуки, що вони видають, мають у собі щось прощальне, мовби смутне розв’язування акорду, проспіване «прощавай». Це кінець, ми не повернемося. Будинок, дім мого діда, де я мав зростати, скоро розтане. Я його не пам’ятатиму. Я хотів би згадати список країн без домовленостей про екстрадицію. Більшість із них незручні, некеровані, спекотні. Я чув, що Пекін — непогана місцинка для втікачів. Квітуче селище англомовних злочинців, заховане глибоко в залюдненому обширі світового міста. Прекрасний пункт призначення.
— Снодійне, знеболювальне, — вигукує Клод.
Його голос, інтонація мене підштовхують. Час вирішувати. Він замикає валізи, затягає шкіряні ремені. Так швидко. Вони, певно, були вже частково спаковані. Це старомодні вироби на двох, не чотирьох, колісцях. Клод опускає їх на долівку.
Труді питає:
— Котрий?
Я думаю, вона тримає два шалики. Клод прокрехкує свій вибір. Це тільки вдавана нормальність. Коли вони сядуть у поїзд, коли перетнуть кордон, їхня провина себе оприявнить. У них є тільки година, і треба поспішати. Труді каже, що хоче взяти пальто, яке не може знайти. Клод наполягає, що воно їй не знадобиться.
— Воно легеньке, — каже вона. — Біле.
— Ти вирізнятимешся в натовпі. На камерах відеоспостереження.
Але вона однаково його знаходить, якраз коли Біг-Бен пробиває вісім і починаються новини. Вони не зупиняються, щоби прислухатися. Є ще кілька останніх речей, які треба зібрати. У Нігерії хранителі вогню спалили дітей заживо на очах у батьків. У Північній Кореї запущено ракету. По всьому світі рівень моря піднімається швидше, ніж прогнозовано. Але ніщо з цього не звучить першим. Це місце зайнято для нової катастрофи. Поєднання бідності та війни, із кліматичними змінами про запас гонять мільйони з їхніх домівок — античний епос у новій формі, величезні переміщення людей, ніби роздуті весняні ріки, Дунай, Рейн і Рона знедолених чи багатонадійних людей, затиснуті на кордонах, притиснуті до воріт із колючого дроту, тонуть тисячами, аби тільки долучитися до багатств Заходу. Якщо, згідно з новим кліше, це й біблійна історія, то моря не розступаються перед ними, ні Егейське, ні Ла-Манш. Стара Європа борсається уві сні, отаборюється між жалем і страхом, між допомогою та відпиханням. Її серце, емоційне й добре цього тижня, наступного — вкрите риб’ячою лускою, і вона така розсудлива і хоче допомогти, але не хоче ділитися чи втрачати те, що вже має.
І завжди є проблеми ближче до тіла. Як бубонять усюди радіо та телевізори, люди так само займаються своїми справами. Пара закінчила збиратися в подорож. Валізи замкнено, але молода жінка хоче взяти з собою портрет матері. Важка різьблена рама завелика для багажу. Без потрібного інструмента фотографію не вийняти, а інструмент, спеціальний ключ, — у підвалі, глибоко в шухляді. Таксі чекає на вулиці. Поїзд відходить за п’ятдесят п’ять хвилин, вокзал неблизько, можуть бути черги на перевірці перед посадкою, на паспортному контролі. Чоловік виносить валізу на сходовий майданчик і повертається трошки засапаним. Треба було скористатися колісцями.
— Ми маємо йти, без варіантів.
— Мені треба мати цю фотографію.
— Понеси під пахвою.
Але вона має штовхати валізу й нести сумочку, своє біле пальто та мене.
Зі стогоном Клод підіймає другу валізу на винос. Цим непотрібним зусиллям він натякає на терміновість.
— Це займе в тебе менше хвилини. Він у передньому кутку лівої шухляди.
Клод повертається.
— Труді. Ми виходимо. Зараз.
Діалог перетворився зі стриманого на розлючений.
— Ти понеси за мене.
— Без варіантів.
— Клоде. Це моя мати.
— Мені байдуже. Виходимо.
Але ні. Після всіх моїх обертів і передумувань, неправильних здогадок, прогріхів осяянь, спроб самознищення, після журби в бездіяльності я нарешті вирішив. Досить. Мій амніотичний мішок — просвітчастий шовковий гаманчик, що вміщує мене, тонкий та міцний. Він також вміщує рідину, котра захищає мене від світу та його лихих снів. І більше не захищатиме. Час до них приєднатися. Закінчити з завершеннями. Час починати. Нелегко вивільнити мою праву руку, міцно притиснуту до грудей, або почати рухати зап’ястям. Але тепер у мене вийшло. Вказівний палець — мій спеціальний інструмент для виймання матері з рами. На два тижні раніше терміну, а нігті такі довгі. Я роблю першу спробу надрізу. Мої нігті м’які та, хоч які гострі, тканина жорстка. Еволюція знає свою справу. Я прощупую виїмку, котру залишив своїм пальцем. Там складка, чітко окреслена, і тут я пробую знову і знову, до п’ятої спроби, коли я відчуваю легенький рух, і шостої, коли з’являється дрібнесенька дірочка. У цей розрив мені вдається проштовхнути кінчик нігтя, палець, згодом два пальці, три, чотири, і нарешті мій згорнутий кулак пробиває його наскрізь, і потому чути великий вилив, водоспад при початку життя. Мій водяний захист зникає.
Тепер я ніколи не дізнаюся, як закінчилася б уся справа з фотографією чи поїздом о дев’ятій. Клод за дверима кімнати, нагорі сходів. У руках у нього має бути по валізі, він готовий до спуску.
Мати озивається криком, що звучить як розчарований стогін.
— Ох, Клоде.
— Що тепер?
— Мої води. Відходять!
— Потім розберемося. На поїзд.
Він, певно, думає, що це хитрощі, продовження суперечки, огидна форма жіночого нездоров’я, — він занадто розлютований, щоб звертати на це увагу.
Я струшую з себе водну оболонку — мій перший досвід роздягання. Я незграбний. У трьох вимірах усі три видаються зайвими. Я передчуваю, що матеріальний світ буде непростим викликом. Мій скинутий саван обкручується мені навколо колін. Не важливо. Під моєю головою щось нове. Я не знаю, звідки знаю, що робити. Це загадка. Деякі знання — від самого початку з нами. У цьому разі — ось це та поверхневе уявлення про метрику в поезії. Усе-таки не чистий аркуш. Я підношу ту саму долоню до щоки та прослизаю далі уздовж м’язистої стінки матки, щоб дотягнутись донизу та знайти її шийку. Вона міцно стискає мою потилицю. Ось вона, при отворі у світ, який я акуратно промацую манюсінькими пучками, —і миттю, мовби промовили якесь заклинання, прокидається величезна сила моєї матері, стінки навколо мене беруться брижами від дрожу та стискаються. Це землетрус, це велетка ворушиться у своїй печері. Як підмайстерко чаклуна, я нажаханий, а потім розчавлений вивільненою міццю. Треба було мені чекати своєї черги. Тільки дурний жартуватиме з такою силою. Дуже здалеку я чую, як мати кричить. Це може бути крик по допомогу або зойк тріумфу чи болю. І тоді я відчуваю її, мою корону, у себе на маківці — на один сантиметр розширену! Відступати нікуди.