Труді заповзла на ліжко. Клод десь біля дверей. Вона задихається, збуджена й дуже налякана.
— Воно почалося. Так скоро! Викликай швидку.
Якусь мить він нічого не каже, тоді просто питає:
— Де мій паспорт?
Це мій недогляд. Я його недооцінив. Увесь сенс раннього народження був у тому, щоб зруйнувати Клода. Я знав, що він — суцільні неприємності. Але я вважав, що він кохає мою матір і залишиться з нею. Я починаю усвідомлювати силу її духу. Поверх веселого деренчливого стуку монет об косметичку — Клод риється в її сумочці — вона каже:
— Я його сховала. Унизу. Якраз на випадок, якщо це станеться.
Він усе зважує. Він працював із нерухомістю, володів хмарочосом у Кардіфі та знає, що таке угода.
— Скажи мені, де він, і я викличу тобі швидку. А потім піду.
Її голос обережний. Вона уважно спостерігає за своїм станом, чекає на нову хвилю, бажаючи її та боячись.
— Ні. Якщо я сяду, то ти теж.
— Добре. Швидкої не буде.
— Я подзвоню сама. Щойно тільки...
Щойно тільки друга перейма, сильніша за першу, мине. Знову її мимовільний крик, і все тіло стискається, поки Клод перетинає кімнату, підходить до ліжка, до тумбочки збоку, щоб від’єднати телефон, поки мене жорстоко здавлює та підіймає, й засмоктує вниз і назад на дюйм чи два з мого лежбища. Залізний обруч стискається довкола голови. Три наші долі спресовано в одній утробі.
Коли хвиля відступає, Клод, ніби офіцер на кордоні, безвиразно каже:
— Паспорт?
Вона хитає головою, чекає, щоб віддихнутися. Вони утримують одне одного у певній рівновазі.
Вона відсапується і каже рівним голосом:
— Тоді тобі доведеться бути акушеркою.
— Не моя дитина.
— Це ніколи не дитина акушерки.
Вона налякана, але може настрахати його своїми інструкціями.
— Коли воно вийде, то буде обличчям донизу. Ти його візьмеш, обома руками, дуже обережно, підтримуючи голівку, і покладеш на мене. Так само обличчям донизу, між моїми грудьми. Біля серця. Не хвилюйся про пуповину. Вона сама перестане битися, і воно почне дихати. Ти покладеш на нього двійко рушників, щоб йому було тепло. Потім чекаємо.
— Чекаємо? Господи. На що?
— Щоб вийшла плацента.
Кривився він чи блював, я не знаю. Він міг ще сподіватися, що зможе з цим розібратися та впіймати пізніший поїзд. Пірнути під рушник. Дихати. Не казати ні слова. Але «воно»! Звісно, рожеве чи блакитне!
Я уважно слухаю, зосереджено запам’ятовуючи, що робити.
— Так, іди і принеси багато рушників. Буде брудно. Пошкреби руки щіточкою для нігтів, і побільше мила.
Такий геть не готовий до цього всього, так геть далеко від дружнього берега, чоловік без документів, котрий мав би тікати. Він повертається, щоб іти й робити, що наказали.
І так воно триває, хвиля за хвилею, крики та зойки, і благання, щоби мука припинилася. Нещадний рух, невідступне виштовхування. Я повільно рухаюся вперед, і пуповиння розмотується за мною. Уперед і назовні. Безжальні сили природи заміряються мене розплющити. Я мандрую тою ділянкою, де, як мені відомо, частина мого дядька нерідко проходила з іншого боку. Це мене не бентежить. Що було за його часів піхвою, стало тепер гордим родовим каналом, моєю Панамою, і я величніший, ніж був він, — поставний корабель генів, сповнений гідності неспішного просування, набитий моїм вантажем прадавньої інформації. Жодний посередній член із цим не зрівняється. На одному відтинку я глохну, сліпну й німію, усе болить. Але моя мати кричить від іще більшого болю, правлячи жертву, що її приносять усі матері заради своїх головатих, горлатих немовлят.
Слизька мить податливої, рипливої появи, і ось мене роздягненого висаджено на берег королівства[33]. Як сміливий Кортес (я пам’ятаю вірш, який батько колись читав)[34], я вражений. Я дивлюся вниз, із якимось задивуванням і підозріливістю, на ворсяну поверхню блакитного купального рушника. Блакитного. Я завжди знав, принаймні на словах, я завжди якось висновував, що блакитне: море, небо, лазурит, горечавка — голі абстракції. Тепер воно нарешті моє, я ним володію, і воно володіє мною. Прекрасніше, ніж я наважувався вірити. Це тільки початок, на індиговому кінці спектру.
Моє вірне пуповиння, мій рятувальний трос, що не зміг мене вбити, несподівано помирає своєю призначеною смертю. Я дихаю. Божественно. Моя порада новонародженим: не плачте, роздивіться навколо, скуштуйте повітря. Я в Лондоні. Повітря добре. Звуки хрусткі, блискучі від підкручених верхніх частот. Пломенистий рушник, випромінюючи свій колір, нагадує про іранську мечеть Ґогаршад, котра якось змусила батька плакати на світанку. Мати ворушиться, і від цього моя голова повертається. На мить я бачу Клода. Менший, ніж я уявляв, із вужчими плечима та лисячим лицем. Вираз огиди ні з чим не переплутаєш. Вечірнє сонце крізь гілки платана кидає на стелю схвильований візерунок. Ах, радість розпростування ніг, радість розуміння, завдяки будильнику на нічному столику, що вони ніколи не встигнуть на потяг. Але я не маю багато часу, щоб насолоджуватися цим моментом. Мої м’які ребра стиснуті гидливими руками одного вбивці, і мене покладено на привітний сніжно-білий живіт другої.
Її серцебиття далеке, зглушене, але знайоме, як знайомий приспів, котрого не чув півжиття. Це музика з позначкою «анданте», м’які кроки, що ведуть мене до справжньої відчиненої брами. Я не можу заперечувати свого жаху. Але я змучений, як моряк із розбитого корабля на щасливому березі. Я провалююся, поки океан облизує мені щиколотки.
Ми з Труді, певно, задрімали. Я не знаю, скільки хвилин минуло, поки ми не почули дзвоник. Як виразно він звучить. Клод досі тут, досі сподівається знайти свій паспорт. Либонь, спускався його шукати. Тепер він іде до домофона. Кидає погляд на екран і відвертається. Ніякої несподіванки.
— Четверо, — каже він, радше сам до себе.
Ми споглядаємо. Це кінець. Усе закінчується погано. Інакше й не могло.
Мати пересовує мене, так що ми можемо обмінятися довгим поглядом. Мить, на яку я так чекав. Батько мав рацію, це чудове обличчя. Волосся темніше, ніж я думав, очі блідішого зеленого, щоки досі рум’яні від нещодавніх зусиль, ніс справді манесенький. Здається, я бачу цілий світ у цьому лиці. Прекрасному. Лагідному. Убивчому. Я чую, як Клод перетинає кімнату покірним кроком, щоби спуститися донизу. Не має готової фрази. Навіть у цю мить відпочинку, протягом цього довгого, жадібного погляду в материні очі, я думаю про таксі, що чекає на вулиці. Дарма. Час його відпустити. І думаю про нашу камеру — сподіваюся, не замаленьку —і, за її важкими дверми, виходжені сходинки нагору: спершу смуток, за ним правосуддя, за ним — сенс. А далі — хаос.
Ієн Мак’юен
Горіхова шкаралупа
Лауреат Букерівської премії за роман «Амстердам», автор «Спокути», що отримала оскароносну екранізацію, переповідає безсмертну трагедію з іще ніколи не баченої точки зору.
«Розумний, дотепний і цілковито захопливий роман... Переконлива демонстрація Мак’юеном хисту оповідача, точності і контролю над словом, а на додачу — новонабуте щире задоволення від вибагливої словесної гімнастики у стилі Тома Стоппарда»
«Компактний та принадний... Текст — стрункий та жилавий, часто — просто розкішний. Мак’юен показав себе як один із найдосвідченіших майстрів сюжету та стилю».
«Неймовірний... Несподівано напружений, блискуче інтелектуальний та глибинно серйозний».
34
Ідеться про вірш Джона Кітса «Вперше прочитавши Гомера в перекладі Чепмена», пер. В. Мисика.