Але ці роздуми відволікли мене, і я пропустив перші слова діалогу, заради якого не спав. Ранкова пісня. Будильник мав задзвонити за лічені хвилини, Клод щось пробубонів, мати відповіла, тоді він заговорив знову. Я опам’ятовуюся, притискаю вухо до стінки. Я відчуваю збурення в матраці. Ніч була теплою. Клод, певно, сідає, стягаючи з себе футболку, котру одягає на ніч. Чую, як він каже, що зустрінеться зі своїм братом пополудні. Він уже згадував раніше цього брата. Я мав слухати уважніше. Але мені набрид загальний контекст: гроші, рахунки, податки, борги.
Клод каже:
— У нього вся надія — на цю поетку, з якою він зараз підписує контракт.
Поетку? Дуже небагато людей на світі підписують контракти з поетами. Я знаю тільки одного. Його брат?
Мати відзивається:
— А, так, ця жіночка. Забула, як її звати. Пише про сов.
— Про сов! Сови — це актуально! Але мені треба сьогодні його побачити.
— Я не думаю, що це хороша ідея. Не зараз, — каже вона повільно.
— Інакше він знову прийде сюди. Я не хочу, щоб він тебе задовбував. Але.
— Я теж не хочу, — говорить мати. — Але це треба зробити, як я кажу. Повільно.
Западає мовчанка. Клод бере з тумбочки телефон і завчасу вимикає будильник.
Нарешті він каже:
— Якщо я позичу братові гроші, це буде добре для відвернення уваги.
— Але не дуже багато. Ми все-таки не отримаємо їх назад.
Сміються. Тоді Клод і його насвистування вирушають до ванної, мати перекочується на бік і лягає спати далі, а я залишаюся в темряві: усвідомлювати цю неподобну новину й думати про свою дурість.
Чотири
Коли я чую привітне гудіння мимоїжджих автівок і легкий подув шелестить тим, що я уявляю листям дикого каштана, коли переносне радіо піді мною олив’яно скрегоче і затінене червонаво-оранжеве світіння, довгий тропічний присмерк, тьмяно освітлює моє внутрішнє море та трильйони його пливучих часточок, тоді я знаю, що мати засмагає на балконі батькової бібліотеки. Я також знаю, що закрутисте чавунне поруччя з дубового листя й жолудів тримається на попередніх шарах чорної фарби й не має слугувати опертям. Нависний виступ крихкого бетону, де сидить моя мати, визнали аварійним навіть будівельники, не зацікавлені в ремонті. Вузькість балкона дозволяє поставити шезлонг навскіс, майже паралельно до стіни будинку. Труді боса, в ліфчику від купальника й коротких джинсових шортах, що ледве вміщають мене. Сонцезахисні окуляри у формі сердечок у рожевій оправі й солом’яний капелюх на ній подібні до прикраси на тортику. Я знаю це завдяки тому, що мій дядько — мій дядько!— питав її телефоном, що вона на собі має. Вона кокетливо погодилася відповісти.
Кілька хвилин тому радіо сказало нам, що зараз четверта година. Ми спільно частувалися келихом, а може, і пляшкою білого совіньйону з новозеландського Мальборо. Не мій улюблений варіант, і за тим самим виноградом і менш трав’янистим смаком я радше звернувся би до сансеру, бажано з Шавіньйоля. Трохи кремнистої мінеральної різкості могло б пом’якшити грубу атаку прямих сонячних променів і подув пічного жару, віддзеркаленого від потрісканого фасаду нашого будинку.
Але ми в Новій Зеландії, вона — в нас, і я щасливіший, ніж будь-коли за останні два дні. Труді охолоджує наше вино пластиковими кубиками із замороженим спиртом. Я нічого не маю проти цього. Я маю своє перше знайомство з кольором і формою, бо материна діафрагма нахилена проти сонця, тож я можу розрізнити в червонавій розмитості фотолабораторії свої руки перед обличчям і пуповиння, густо закручене навколо живота й колін. Я бачу, що нігті треба б підстригти, хоча на мене чекають не раніше ніж за два тижні. Я хотів би думати, що мета її перебування тут — вироблення вітаміну D для формування моїх кісток, що вона приглушила радіо, щоб зосередженіше споглядати мою присутність, що ласка, з якою вона погладжує місце, де, як вона вважає, має бути моя голова, є виявом ніжності. Але вона може працювати над своєю засмагою і бути надто змученою від спеки, щоби слухати радіодраму про імператора Великих Моголів Ауранґзеба, і просто заспокоює пучками своїх пальців неприємне відчуття набряклості від пізньої вагітності. Коротше кажучи, я не впевнений у її любові.
Вино після трьох склянок нічого не вирішує, а біль нещодавнього одкровення триває. Але я відчуваю приязний доторк дисоціації: я вже відсторонився на кілька корисних кроків і бачу себе оприявненим якісь п’ятнадцять футів під собою, як альпініст, що впав і лежить, розпластаний навзнак на скелі. Я починаю осягати своє становище, я можу думати, а не тільки відчувати. Невибагливі білі Нового світу цим і обмежуються. Отже. Моя мати віддала перевагу братові мого батька, зрадила свого чоловіка, занапастила сина. Мій дядько вкрав дружину свого брата, ошукав батька свого племінника, тяжко образив сина своєї братової. Мій батько з натури безборонний, а я безборонний з огляду на обставини. Мій дядько — чверть мого генома, половина батькового, але подібний до батька не більше, ніж я — до Вергілія чи Монтеня. Яка підленька частина мене є Клодом, і як я її впізнаю? Я міг би бути власним братом і окрутити самого себе, як він окрутив свого. Коли я народжуся й нарешті зможу бути на самоті, чверть себе я волів би відтяти кухонним ножем. Але триматиме цей ніж також мій дядько, розквартирований, розчвертований у моєму геномі. Тоді ми побачимо, що ніж не поворухнеться. І це спостереження також почасти належить йому. І це.
Мій роман із Труді не ладиться. Я думав, що можу вважати її любов самоочевидною. Але я чув на світанку, як сперечалися біологи. Вагітні матері мусять боротися з мешканцями своїх утроб. Природа, теж мати, наказує змагатися за ресурси, котрі можуть знадобитися, щоб викохувати наступних дітей, моїх майбутніх суперників. Моє здоров’я береться від Труді, але вона має захищати себе від мене. Тож чому б вона стала хвилюватися про мої почуття? Якщо вона та якийсь незачатий дріб’язок зацікавлені в тому, щоб я був зголодженим, то чого б їй непокоїтися, коли прийдешнє побачення з дядьком мене засмучує? Біологи також припускають, що наймудрішим для мого батька є так обставити справу, щоб інший чоловік був змушений виховувати його дитину, поки він — мій батько! — розповсюджує свою подобу серед інших жінок. Так безрадісно й безлюбно. У такому разі ми самотні, ми всі, навіть я, простуючи кожне безлюдним шляхом, несучи на плечі клуночок зі схемками й діаграмами для несвідомого руху вперед.
Надто тяжко, щоб це стерпіти, надто похмуро, щоб бути правдою. Навіщо світові облаштовувати себе так жорстоко? До всього іншого, люди товариські й добрі. Власне дозрівання — це ще не все. Моя мати — не тільки моя квартирна хазяйка. Мій батько прагне не якнайширше розповсюдити свою особу, а бути разом зі своєю дружиною і, звісно, зі своїм єдиним сином. Я не вірю любомудрам від природничих наук. Він має мене любити, хоче повернутися додому, піклуватися про мене — якщо матиме змогу. А вона жодного разу не змусила мене пропустити їжу й до сьогодні добропристойно відмовлялася заради мене від третього келиха. Не її любов слабне. А моя. Між нами западає моя образа. Я відмовляюся сказати, що ненавиджу її. Але покинути поета, будь-якого поета, заради Клода!
Це тяжко, і ще тяжко те, що поет такий м’який. Джон Кернкрос вигнаний із власної родинної оселі, придбаної ще за його діда, заради філософії «особистісного зростання» — фрази так само парадоксальної, як і «легке слухання». Бути нарізно, щоби змогти бути разом, відвернутися одне від одного, щоб могти обійнятися, припинити любити, щоби могти закохатися. І він повірив! Оце тюхтій! Між його слабкістю та її хитрощами утворилася смородлива тріщина, де спонтанно самозародився дядькочерв. І я сиджу тут навкарачки, замурований у своєму особистому житті, в довгому, млосному присмерку, марячи в нетерпінні.
Зате що я міг би зробити, якби був у розповні літ! Скажімо, за двадцять вісім років. Джинси злинялі й тісні, м’язи живота тверді й карбовані, рухи плавні, як у пантери, і я тимчасово безсмертний. Привожу свого древнього батька з Шордіча на таксі, щоби повернути його, не слухаючи протестів статечної Труді, до його бібліотеки, до його ліжка. Ухоплюю старого Дядька Червака за шию й закидаю його до засипаної листям канави на Гамільтон-терас. Заспокоюю матір безтурботним поцілунком у потилицю.