Вона згадує про сир, тягнеться за найближчим гострим інструментом і добряче б’є. Шматочок відскакує, і ось він у неї в роті — сухий камінець, який можна посмоктувати, поки вона розмірковує про своє становище. Минає кілька хвилин. Не дуже, думаю я, її становище, хоча наша кров усе-таки не загустіє, бо сіль, яку вона їсть, знадобиться їй для очей і щік. Звук материнського плачу проймає дитину. Вона дивиться в лице незаперечному світові, котрий створила: убити Джона Кернкроса, продати його родинний спадок, поділити гроші, здихатися малого. Це я мав би ридати. Але ненароджені — зверхні стоїки, безвиразні, заглиблені будди. Ми приймаємо, на відміну від наших менших друзів, крикучих немовлят, що сльози — в природі речей. Sunt lacrimae rerum[10]. Дитинячий вереск геть пропускає головне. Головне — чекати. І думати!
Вона встигає оговтатися до моменту, коли ми чуємо, як її коханець матюкається в передпокої, зачепивши сміття величезними брогами, котрі вона його заохочує носити. (Він має свій ключ. Це мій батько мусить дзвонити.) Клод спускається до кухні в підвал. Шарудіння виявляється поліетиленовим пакетом із продуктами або знаряддями вбивства, або і з тим, і з тим.
Він одразу помічає зміну в її стані і каже:
— Ти плакала.
Не так турбота, як питання факту. Або процедурне питання. Вона знизує плечима й відвертається. Він дістає з сумки пляшку й важко ставить її так, щоб матері було видно етикетку.
— Кюве-ле-шарне Менту-Салон «Жан-Макс Роже» гою року. Пам’ятаєш? Його батько загинув в авіакатастрофі.
Він каже про смерть батьків.
— Якщо холодне й біле, то має мені сподобатися.
Вона забула. Ресторан, де офіціант забув запалити свічку. Тоді воно їй сподобалося, а мені — ще більше. Тепер вискакує корок, дзенькають склянки — сподіваюся, чисті — і Клод наливає. Не можу відмовитися.
— Будьмо! — Її голос швидко пом’якшав.
Він доливає, тоді говорить:
— Кажи, що сталося.
Коли вона починає говорити, її горло стискається.
— Я думала про нашого кота. Мені було п’ятнадцять. Його звали Гектор, старий хороший дружечок, сімейний улюбленчик, на два роки старший за мене. Чорний, із білими шкарпеточками й нагрудничком. Якось я прийшла зі школи додому з огидним настроєм. Він був на столі на кухні, де ми його не пускали. Шукав якусь їжу. Я йому так дала з плеча, що він полетів. Коли він приземлився, було чути хруст старих костей. Після цього він надовго зник. Ми порозвішували оголошення на деревах і ліхтарях. Тоді хтось знайшов його на купі листя біля стіни, він туди заповз помирати. Бідний, бідний Гектор, закляк, як кістка. Я ніколи нікому не казала, ніколи не наважувалася, але я знаю, це я його вбила.
Отже, не її зловмисна справа, не втрачена невинність, не дитина, яку вона віддасть чужим. Вона знову починає плакати, сильніше, ніж раніше.
— Він і так уже віджив своє, — каже Клод. — Ти не можеш точно знати, що це через тебе.
Тепер схлипує.
— Знаю, знаю. Через мене! Ох божечки!
Знаю, знаю. Де я це чув? «Він убив свою матір, а от носити сірі штані — то нізащо».[11] Але будьмо поблажливі. Молода жінка, кишковик і груди набрякли так, що зараз лопнуть, Богом призначений біль майорить усе ближче, а за ним — молоко й лайно, і безсонний перехід через нововідкриту країну незахопливих обов’язків, де груба любов вкраде в неї її життя, і примара старого кота м’яко переслідує її у своїх шкарпеточках, вимагаючи помсти ще й за своє украдене життя.
Але навіть так. Жінка, що холодно планує... вся в сльозах через... Краще не вимовляти це вголос.
— Коти можуть іще як задовбувати, — каже Клод із послужливим виглядом. — Гострять кігті об меблі. Але.
Він не знаходить, що цьому протиставити. Ми чекаємо, поки вона виплачеться. Потім настає час долити. Чому б і ні? Кілька ковтків, заспокійлива пауза, тоді він знов шарудить у своєму пакеті, і в його руках опиняється інший напій. Звук, коли він ставить його на стіл, м’якший. Пластикова пляшка.
Цього разу Труді читає етикетку, але не вголос.
— Улітку?
— Антифриз містить етиленгліколь, непоганенька річ. Я якось пригостив ним сусідського пса, величезну німецьку вівчарку, бісив мене страшно, гавкав день і ніч. Менше з тим. Ні кольору, ні запаху, приємний смак, досить солодкий, якраз для смузі.
Гм. Розтрощує нирки, пекельний біль. Маленькі гострі кристалики розрізають клітини навпіл. Він буде хитатися й белькотати, як п’яний, але без запаху спирту. Нудота, блювання, гіпервентиляція, судоми, серцевий напад, кома, ниркова недостатність. Завіса. Займає якийсь час, головне, щоб ніхто не завадив із лікуванням.
— Лишає якийсь слід?
— Усе лишає якийсь слід. Але подумай про переваги. Легко знайти, навіть улітку. Засіб для миття килимів теж підходить, але не такий приємний на смак. Наливати — саме задоволення. Заходить, як канхвета. Треба тільки зробити так, щоб ти не була пов’язана з моментом, коли це відбуватиметься.
— Я? А як щодо тебе?
— Не хвилюйся. Я пов’язаний не буду.
Це не те, що матір мала на увазі, але вона обирає промовчати.
Шість
Ми з Труді знову напиваємося й почуваємося краще, поки Клод, стартувавши пізніше та з більшою вагою тіла, ще нас наздоганяє. Ми з нею розділяємо два келихи сансеру, він випиває решту, тоді повертається до свого пакета за бургундським. Сіра пластикова пляшка гліколю стоїть поруч із порожньою, мов вартовий на нашому бенкеті. Або як нагадування про смерть. Піно нуар після пронизливого білого — як лагідна материнська рука. О, бути живим одночасно з таким виноградом! Розквіт, букет миру та розуму. Здається, ніхто не збирається зачитувати напис на етикетці, тож я змушений вгадувати й наважуюся поставити на ешезо гран крю. Якби мені приставили до скроні Клодів член або, що не так страшно, пістолет і наказали назвати виноградник, я бовкнув би Романе-Конті, через саму тільки ноту смородини й пізньої черемхи. Легкий присмак фіалок і витончених танінів наштовхує на те ліниве, м’яке літо 2005-го, не зіпсуте важкою спекою, хоча дражливий, мовби з сусідньої кімнати, запах мокко, як і трохи ближчий — почорнілого банана, викликають згадку про виноградник Жана Гріво в 2009-му. Але я так і не дізнаюся. Поки до мене, крізь мене, пробирається задумливий букет присмаків, складений на вершині цивілізації, я виявляю себе, посеред усього цього жаху, у настрої для розмислів.
Я починаю підозрювати, що моя безрадність не тимчасова. Дайте мені всю енергію, на яку тільки вистачить людських сил, дістаньте молодий пантеровидний варіант мене, зі скульптурними м’язами й довгим холодним поглядом, скеруйте його до останнього заходу: убити дядька, щоби врятувати батька. Покладіть до його руки зброю, монтувалку, заморожену баранячу ногу, поставте його за дядьковим кріслом, де він бачитиме антифриз, яким буде запалений і зворохоблений. Спитайте себе, чи міг би він — чи міг би я — це зробити, розтрощити цю волохату кістяну шишку й розбризкати її сірий вміст по брудному столі? Потім убити свою мати як єдиного свідка і збутися двох тіл у підвальній кухні — завдання, здійсненне тільки у мріях? А тоді прибрати в цій кухні — ще одне неможливе завдання? І перспектива потрапити до в’язниці, божевільної нудьги й пекла інших людей, і не найліпших людей. Ваш співкамерник, іще дужчий за вас, хоче безперервно дивитися денне телебачення всі свої тридцять років. Бажаєте йому завадити? Тоді дивіться, як він наповнює камінням пожовклу наволоку й повільно переводить свій погляд на вас, у напрямку вже вашої кістяної шишки.