Цей запах раптово розбудив у його душі спомини про давно минулі дні дитинства і юності, що гривастими кіньми відгримкотіли у безвість, про неосяжні степи батьківщини, срібносніжні вершини Ала-Тоо, про високе і вічне небо над головою, якого в цих краях немає і не буде ніколи. Ні, він не зміг би тут жити! Дехто радить йому завоювати Киюв і подальші землі — і осісти на них з родами своїми. Та його немолода душа вже не сприймає чужини. Старіє він, видно, бо все частіше приходять до нього у спогадах і снах безмежні степи Синьої і Білої орди. Ні, він не зможе тут жити! Тут немає високого Вічного Неба, не шугають орли в піднебессі, не свистять у весняному степу байбаки і не мчать, як вихор, у безмежних просторах косяки коней — найкращих створінь на світі! Він виконає заповіт свого великого діда — завоює ще не підкорену йєка-монголами частину Всесвіту, скупає свого бойового коня у водах Останнього моря і повернеться назад, до Ітилю, що є серединою його володінь. Тільки там він зможе жити спокійно, бо туди східні вітри приносять терпко-полинні запахи далекої прабатьківщини, бо звідти він зможе пильно слідкувати за тим, що робиться на окраїнах його держави — на сході, на заході, на півночі і півдні.
Він так поринув у думки і спогади, що аж здригнувся, коли за плечима почувся скрипучий, сорочачий голос Менгу.
— Дзе-дзе! Саїн-каане, тебе знову, бачу, обсіли мангуси і тривожать душу. Кинь! Не думай! Прийде час — і впаде цей міцний горіх сам. А тим часом, щоб ти викинув клопоти з голови і втішився, я привіз тобі красуню орусутку, яку, признаюся, тримав для себе. — Не ждучи відповіді Батия, він плеснув у долоні, і два туленгіти підвели гарно прибрану в багатий одяг дівчину, яка від страху ледве трималася на ногах. — Ось — подивися! Звуть її Росицею, але це чуже наймення важке для нашого слуху і для наших вуст, тому назви її ранковою зорею — Юлдуз. Вона і схожа на ясну ранкову зірку!
З цими словами він пальцями підняв за підборіддя дівочу голівку — і на великого хана раптово глянуло синє Вічне Небо — такі були густоблакитні очі Росиці.
Батий усміхнувся сірими губами.
— І справді Юлдуз! Дякую, брате! Де ти роздобув таку пташину?
— Сотник Жадігер привів. Для мене привів. Ну, а я вже згадав про те, що ти в цей похід, мабуть, найважчий з тих, які ми з тобою затівали, не взяв своїх жон. Чи, може, постарів?
Менгу хитро примружився і зареготав, а Батий хмикнув:
— Гм, але ти теж не взяв!
— Моя там, у Киюві. Мої воїни знають, яких красунь я полюбляю! Приведуть не один десяток! Ну, а я вже виберу собі до вподоби. Ха-ха!
Батий дав знак туленгітам, щоб відвели дівчину, і глянув прямо в вічі Менгу. Тепер його тверде обличчя насупилося, а в жовто-коричневих вовчих очах блиснув хижий вогонь. Менгу добре знав натуру двоюрідного брата і зрозумів, що цей блиск означає одно — крайню роздратованість Справедливого, після якої нерідко вчиняються несправедливі діла. Що ж трапилося нині?
— Менгу, — сказав Батий, — що мені робити? Я вперше не знаю, як підступитися до ворога. Вчора ми з Субедеєм об'їхали місто. Золоті ворота — неприступні. Західні і Лядські — теж. Нижнє місто укріплене так само сильно. Всюди нам буде нелегко. До того ж у Думитра багато люду. Старий вірний пес Чінгісхана Субедей завжди безпомилково указував на слабкі місця в обороні противника, а вчора ніби йому мову й розум відібрало! Де не їхали — всюди такі високі вали, що лише на крилах можна перелетіти. Але ж ми не птахи!
— І що ж ви надумали?
— А нічого! Брати місто приступом — утрачу на самому початку походу найсміливіших своїх баатурів. Чекати, коли кияни почнуть мерти з голоду, — затримаюся тут на кілька місяців, а може, й на півроку. Ні те, ні інше мені не підходить! Що ж робити?
Менгу на мить замислився. Потім його вузькі очі звузилися.
— А знаєш, Саїн-каане, коли я сьогодні їхав до тебе, то передбачив, що виникне така розмова, і прихопив з собою того орусута, про якого я тобі розповідав ще на берегах Ітилю. Він добре знає Киюв…
— Доман? Чому ж ти раніше не нагадав мені про нього?
— При переправі через Дніпро він обмок і застудився. Ледве мої знахарі відхаючили його від смерті. Лише тепер оклигав.
— Ти гадаєш, він стане нам у пригоді?
— Стане чи не стане — не відаю. А запитати треба!
— Тоді давай його сюди! І терджумана теж!
— Обійдемося без терджумана. Він уже кумекає по-нашому, — сказав Менгу, подаючи знак туленгітам, що тісною купкою стояли віддалеки.