Выбрать главу

— В агоя[92]! — вигукнула Ребекка. — Ой вей!

— У кого?

— В агоя, кажу! У того красунчика боярина! В Іллю! Таке лихо!

Рабин розсміявся, ударив руками об поли лапсердака[93]. У нього гора зсунулася з пліч.

— Гм, ну й дурна ж ти, рибонько, так мене перелякала! Замалим не вмер! А виходить — і лиха ніякого! Подумаєш — дівчина закохалася! Та це ж звичайна річ! Ну й на здоров'я їй!

Він відсторонив жінку, скинув лапсердака і сів до столу. Застібаючи на грудях кофтину, Ребекка кинулася за ним.

— Як ти можеш таке казати! Маріам — іудейка, а він — агой, християнин! Ні синагога, ні церква не обвінчають їх! А якщо… А якщо трапиться щось між ними? Ну, сам знаєш — люди молоді… Що тоді?

Вона сіла поряд, і рабин обняв її за повні, іще по-дівочому пругкі плечі, з глибоким сумом сказав:

— Люба моя! Це безпідставні страхи! Не будемо їм заважати — хай кохаються! Недовго їм насолоджуватися тим коханням! Недовго триватиме їхнє щастя…

Ребекка кинулася, сполошилася.

— Що ти хочеш сказати?

Рабин узяв її за руки, заглянув в очі.

— Люба моя, згадай, коли ми живемо! Який час настав! Війна ж! Та яка! Такої ще не було! Раніше, бувало, князь на князя зробить наїзд, поб'ються дружини — і знову все спокійно! Від половців можна було відсидітися за київськими стінами. Навіть за чернігівськими та переяславськими… А тут не відсидишся. Тут буде смерть усім або полон, що ще гірше смерті. Чула, що боярин Ілля розповідав? Якого лиха він зазнав!.. А ти — агой, закохалася в агоя! Яка дурниця! Смерть на носі, а ти… Та й Ілля не агой, а боярин, син воєводи київського! Е-е, що тут казати! Був би мирний час — і я, мабуть, сполошився б, як і ти, а тепер…

Ребекка заплакала, припала йому до грудей.

— Невже ніякої надії?

— Ніякої! Тільки — на Бога! Побачила б ти, яка сила-силенна війська стоїть довкола міста, — жах! Що буде з нами! Що буде з нашою донькою! Кінець світу — та й годі!

— Ой, вей-вей, що ж нам робити? І Маріам не приходить! Уже якщо вмирати, то всім разом!

— Ну, не зараз же вмирати! Може, тиждень, може, місяць або й більше Київ вистоїть, а там… Та, може, й не поб'ють нас…

Ребекка перестала плакати. Чоловікові слова трохи заспокоїли її. Але тут їй у голову прийшла інша думка.

— Ісааку, а як же нам бути з нашими скарбами? Якщо нас не поб'ють, то все заберуть, пограбують — то вже напевне! А як же нам тоді жити? Я поскладала все в скриньку — золото, персні, сережки… Може, закопаємо?

Рабин на якийсь час задумався, дивився у куток, де ходили темні мерехтливі тіні від свічки, що потріскувала і блимала, а потім сумно усміхнувся.

— А хто ж відкопає наш скарб?

— Як — хто? — збентежилася Ребекка. — Та невже нас справді поб'ють? То, може ж, хоч Маріам зостанеться!

— Може, — зітхнув рабин. — Тоді давай скриньку — і ходімо! Тільки одягнися, щоб не застудилася, бо надворі вже холодно. Осінь!

Вони одяглися, взяли невеличку дерев'яну скриньку, перев'язану простим мотузком, постояли, ніби вагалися — заховати її чи ще не час? Потім рабин сказав:

— Відкрий — подивимося!

Ребекка розв'язала шнурок, відкинула кришку. В скриньці тьмяно блищали золоті монети різних часів і різних народів, срібні та золоті обручки, сережки, персні з коштовним камінням. Все їхнє багатство, яке дісталося їм від їхніх батьків та яке вони самі вже придбали!

— І все це пропаде! Вей-вей! — знову затужила Ребекка. — А ми ж його збирали для нашої єдиної, нашої ненаглядної доньки Маріам! О горе!

Вона запустила руку в скриньку і почала пальцями перебирати холодний і важкий вміст її. До неї приєднався і рабин. Вони поволі пересипали крізь пальці свої коштовності, пригадували, де й коли придбали чи одержали в подарунок ту або іншу річ, і мимоволі спливало перед ними все їхнє життя. І виходило, що не так і багато прожили вони на світі: Ісаак — сорок і чотири літа, а Ребецці заледве минуло тридцять п'ять. Ще зовсім не старі люди — і погибати? Їхні руки зустрілися, сплелися в тісній скриньці, золото висипалося з них, як ніби воно й не цікавило уже їх, а в їхніх очах стояли сльози.

— Рибонько, любко моя, — Ісаак поцілував руку дружини і обняв її, — не знаю, чи буде у нас ще час для того, щоб ось так удвох постояти, погомоніти, тому сьогодні хочу сказати тобі, що я не шкодую, що взяв тебе, що прожив з тобою усе наше життя, бо любив тебе і люблю безмірно!

— Я теж, голубе мій! І не віриться, що це вже кінець. Вони довго стояли мовчки, кожен думаючи про своє, аж поки затріщала, спалахнувши, свічка і вивела їх із дивного заціпеніння. Тоді Ісаак підняв руку і почав скидати з пальця золоту обручку.

вернуться

92

Агой — невіглас, іновірець, язичник.

вернуться

93

Лапсердак — довгий верхній одяг.