Ні Василакій, ні Добриня, ні тим більше домочадці, що самі заніміли в горі, не посміли потривожити і розрадити старого. Яка тут розрада!
Врешті Дмитро підвів голову, витер долонями мокре від сліз обличчя і, важко зітхнувши, глянув на Добриню.
— Що на Подолі? Мунгали всюди відступили?
— Відступили, боярине. Та вранці знову підуть на приступ і ввірвуться в місто.
— Чому вважаєш, що ввірвуться?
— Тому, що Дорогожицькі ворота розбиті. Там поставлено загату позаду них, та мунгали знову б'ють і до сходу сонця розіб'ють її остаточно. Тоді вже ніщо не спинить їх…
— Що ж робити?
— Не знаю.
— Скільки людей у вас залишилося?
— Менше половини. Решта або поранені, або загинули.
— Боже, які втрати! А в інших місцях?
— Там трохи легше, але всюди точилися тяжкі бої. Багато вулиць вигоріло.
— Отже, половини людей немає… За один день — половини… — Дмитро довго мовчав, і важко було зрозуміти, про що він думає, про долю Подолу та його захисників чи про сина, що в нестямі метався на ліжку. Потім підвів на Добриню змучені очі.— Ти ось що, парубче, мчи назад і передай боярам, щоб виводили людей на Гору. Поділ нам не втримати! Та не забудьте винести поранених. Іди!
Вражений почутим, Добриня не зрушив з місця.
— Але ж, воєводо… Здати без бою Поділ? Так я зрозумів?
Дмитро посуворішав.
— Що ж тут незрозумілого? Подолу нам не втримати. Будемо гуртом захищатися тут, на Горі! Уторопав? Іди!
На цей раз Добриня не посмів перечити і вийшов.
Надворі стояла темна осіння ніч, пролітав рідкий холодний сніг, по Києву валували розтривожені собаки та на валах чувся поклик нічної сторожі:
— Слу-хай!
Гридні підвели коней. Добриня скочив у сідло і на чолі невеличкого загону помчав у темряву — до Боричевого узвозу.
Всю ніч подоляни не спали. Без шуму, без ґвалту залишали міські вали, рідні житла, забираючи з собою лише зброю та харчі, які ще тут зберігалися, а також поранених товаришів, і піднімалися в темряві у Верхнє місто.
До ранку Поділ спорожнів. Чулося лише безперервне, одноманітне гупання дубового “барана”, та шарудів набридливий крижаний сніжок.
Наступний ранок приніс зміну погоди. Підморозило. Небо прояснилося, із-за далекого Дарницького бору раптом виглянув малиново-кривавий круг сонця і осяяв усе довкола — і ґонтові дахи ремісницьких халуп, і золоті куполи церков, і сіру Дніпрову гладінь, і зелені бори, що темно мріли вдалині.
Добриня був стомлений, змучений, та спати не йшов. Стояв разом з іншими подолянами і киянами на вежі Боричевого узвозу і дивився вниз. Поділ виднівся як на долоні. За ніч Батий підтягнув до нього нові сили, і вони стали понад Глибочицею, нижче Копиревого кінця, понад Сетомлею та Почайною. Тисячі воїнів, не відаючи того, що подоляни відступили на Гору, готувалися до нового приступу. Сотні полонеників з драбинами вже поволі рушили вперед, і за ними поспішали баатури з оголеними шаблями.
— Боже, твоя воля! — прошепотів боярин Свічка, що стояв поряд. — Це був би для всіх нас Судний день, коли б воєвода Дмитро не наказав відступити…
Так, це був би справді Судний день, подумав Добриня, і воєвода передбачив його. Утримати Поділ сьогодні до ночі було б неможливо, а кілька тисяч виведених на Гору подолян укріплять оборону Верхнього міста.
— Дивіться, дивіться! — вигукнув хтось. — Мунгали здираються вгору!
Десятки баатурів, що лізли попереду, вибралися на подільські вали і зупинилися, вражені тим, що місто порожнє. Вони деякий час мовчали, потім забігали, замахали руками, закричали, сповіщаючи своїх про несподіване відкриття.
І тоді мунгали, не остерігаючись небезпеки, швидко, один за одним, полізли, мов комашня, вгору і незабаром затопили весь Поділ. Вони бігали від хати до хати, хапали все, що мало в їхніх очах хоч яку-небудь вартість, розбивали двері склепів, лавок, церков, запихали у свої шкіряні хурджуни — торби для здобичі — найцінніше. Крик, гам, вереск зчинився над Подолом і досягнув Гори. Кияни, що зі своїх валів спостерігали за цим дикунським розгулом розбою та грабіжництва, здригнулися від думки, що й сам Київ може одного дня поділити долю Нижнього міста. З їхніх грудей мимоволі вирвався крик відчаю. На той крик прибували все нові і нові сотні людей, виглядали із-за дерев'яних заборол і німіли від жахливого видовища.
Приїхав воєвода Дмитро. Змарнілий, за одну ніч посивілий, став поруч з Добринею — мовчки глянув униз.