Згадка про дівчину додала йому сили і, відбивши щитом занесену над ним шаблю, він вирвався з тісного ворожого кільця і помчав до Десятинної церкви.
Сім'я воєводи стояла там же, на ґанку князівського терему. Звідси Бабин торжок було видно як на долоні. Коли мунгальска хвиля виринула на нього і стало ясно, що киянам не стримати її, Янка зчинила крик.
— Наші відступають! Боже, що робиться! Люди ховаються в Десятинну церкву
Княгиня сплеснула руками.
— Ой лишенько! Це ж Страшний суд! Тікаймо! Де Никодим?
— Я тут, боярине, — подав голос старий дворецький. — Ходімо!
Вони притьмом схопилися з ґанку і навпростець побігли до церковної паперті. Невістки на руках несли дітей, бояриня Анастасія — вузлик з їжею, дворецький — відро з водою, а його немолода жона — оберемок одягу, щоб захистити малят від холоду.
Одна Янка вернулася в дім, швидко натягла на себе, як радив Добриня, заздалегідь приготовлений одяг котрогось із братів — штани, сорочку, кожух, чоботи, на голову — шапку, до пояса прикріпила меча, і лише тоді вибігла надвір.
Увесь майдан перед Десятинною церквою був запруджений втікачами — жінками з дітьми, дівчатами, старими, що в страсі металися, не знаючи, де шукати порятунку.
Багато хто, покладаючись на захист божого храму, ховався в ньому.
Крики, зойки, метушня, гуркіт і клекіт бою, що поволі наближався, — все це в першу мить приголомшило дівчину. Куди бігти? Де свої? Загубилися в натовпі, в цьому киплячому вирі збожеволілих людей? Ні, здається, ген вони — продираються разом з іншими до входу в церкву…
Янка з високого ґанку побачила їх і кинулася вниз, але раптом хтось заступив їй дорогу.
— Янко!
Дівчина підняла очі. Перед нею стояв Добриня, змучений, зчорнілий, забризканий кров'ю.
— Добрику! Добрику! Ти поранений?
— Ні, не поранений. Це не моя кров. — Він зам'явся. Йому не хотілося казати, що на його одязі, не тільки ворожа і не стільки ворожа кров, скільки кров її брата Степана. — Де ж бояриня? Де інші?
— Вони побігли до Десятинної церкви.
— А ти?
— Я поспішала туди теж, але…
— Тепер я буду з тобою…
— А де батько? Де Степан?
— Вони там, — махнув рукою Добриня в той бік, де клекотало бойовище. — Воєвода послав мене сюди, щоб дізнатися, як ви тут.
Він знову нічого не сказав про Степана: навіщо в таку хвилину, коли все гине, завдавати дівчині зайвого болю? Тим більше промовчав про те, що мабуть, і воєводи вже немає на світі. Хай краще думає, що вони живі,— так їй легше буде.
— Добрику, що ж нам тепера робити? — спитала Янка пригнічено. — Дивись — мунгали затопляють весь Бабин торжок! Нашим несила вже триматися! Як їх мало, а ворогів багато! Який жах!
Добриня оглянувся. На майдані ще точилися бої, але швидко згасали. Лише де-не-де розрізнені купки киян чинили опір, відчайдушний, але безнадійний, бо їхня сила, швидко танула під шаблями та бойовими сокирами мунгальськими. На Софійських воротах — і це було видно дуже добре — з'явився гурт людей у гостроверхих хутряних шапках. “Невже то сам Батий спостерігає за боєм? — подумалося Добрию. — А чому б і ні? Втішається перемогою, клятий!” Та тут же він і забув про Батия.
Янка — ось що зараз турбувало його. Коли б не вона, він миттю повернувся б назад, у гущу бою. Але ж — Янка! Як бути з нею?
Він узяв дівчину за плечі — зазирнув в очі.
— Янко, Яночко! Люба моя! Не для щастя ми народилися, не судилося нам разом зазнати втіхи кохання! Приходить наш час — і ти повинна бути готова до всього!
— Я готова, Добрику, — сумно відповіла дівчина, і в кутиках її очей заблискотіли сльозинки. — Готова до найгіршого — до смерті! Лиш не віддай мене ворогам на наругу!
— Тоді ходімо зі мною! До Янчиного монастиря! Там будемо стояти до останку! Здається, там є люди! Ходімо!
— А як же мої? Вони заховалися в церкву, в Десятинну.
— Але ж ти сама сказала, що хочеш бути зі мною?
— Так, Добрику! Так! Тільки з тобою!
— Ну, от бачиш… А я не можу заховатися в церкві.
— Тоді ходімо!
Десятинним провулком, мимо Південного плацу, він провів її до Янчиного монастиря. Тут перед ворітьми кілька десятків воїнів спішно споруджували оборонну загату. Невисокий натоптуваний боярин у багатому військовому обладунку покрикував на них хрипким голосом:
— Швидше! Швидше! Тягніть усе, що потрапляє під руку! Ворог незабаром буде тут! Поспішайте!
Голос був знайомий, та Добриня не міг пригадати, кому він належав. І тільки тоді, коли вони підійшли ближче і боярин повернувся до них лицем, Добриня охнув: перед ним стояв боярин Домажир. Змарнілий, давно не стрижений. Ніс у нього потоншав, загострився, а в очах чорніла така смертельна туга, ніби він щойно поховав найрідніших людей.