Выбрать главу

Домажир упізнав їх теж — витріщився на Янку.

— Ти? У такому вбранні? І з мечем? — Потім перевів погляд на Добриню. — І ти тут, парубче? Я думав, Дмитро підмогу прислав, а виходить…

Він розчаровано знизав плечима.

— Підмоги не буде, — відповів Добриня. — Татарове захопили вже половину Володимирового міста — наближаються до Десятинної церкви…

— О Боже! Вони скоро будуть тут!

— Де ж ваш син, Івор, боярине? — спитала Янка.

Домажирові плечі враз опустилися, а в почервонілих очах заблискотіли сльози. Він витер їх рукавом.

— Нема Івора, — відповів глухо. — Нема сина мого… Поліг смертю… смертю хоробрих… А ви… чого тут?

— Ми залишимося з вами, в Янчиному монастирі,— відповів Добриня. — Тутешня Богородиця — покровителька Янки. Тут Янку хрестили, тут вона хоче битися з ворогом… Дозволиш, боярине?

— Про мене… Робіть як хочете… Хоча не жіноче це діло — з мечем устрявати в бійку… Однак — яке це має тепер значення?

Домажир махнув рукою і поколивав до своїх воїнів, а Добриня з Янкою метнулися в сусіднє подвір'я і почали виносити звідти все, що могло пригодитися для будівництва загати.

11

Коли Дмитро прийшов до пам'яті, бій уже віддалився з Бабиного торжка в найдальші закутки Володимирового міста — до князівських хоромів, Боричевого узвозу та Янчиного монастиря. Звідти доносилися крики, долинав грім щитів і тужливий посвист стріл.

Хтось допоміг йому підвестися. Довкола лунала чужа мова. А коли світ йому зовсім прояснився, він побачив, що стоїть з арканом на шиї посеред майдану в оточенні великого гурту баатурів, які з цікавістю розглядали його.

— Войвода Думитро! Войвода Думитро! — розібрав він два слова і зрозумів, що його опізнали.

Шолома він загубив і тепер стояв простоволосий. Легкий зимовий вітрець куйовдив його чуба і бороду. Крицеві лати були залиті синовою кров'ю.

Від Софійських воріт до Десятинної церкви наближався великий загін вершників. Коні хропли, обережно ступали поміж трупами, що густо всіяли просторий майдан.

Баатури розступилися і миттю упали ниць. Тільки один, невисокий, плосколиций, — видно, хан, — з силою пригнув Дмитрову голову…

— Бату-каан! Хіба не бачиш? Кланяйся, орусуте! Падай, собако, на землю!..

Його силою пригнули до землі. Так він і стояв, зігнувшись, ледве дихаючи, аж поки перед ним не зупинився вершник на буланому коні — викоханому, блискучому, з білою гривою і білим хвостом. Тоді аркан розслабився, і він підвівся, став перед вершником, що, втупившись вузькими очима в полоненика, мовчки розглядав його.

— Хто це, Менгу? — нарешті запитав Батий плосколикого.

— Войвода Думитро, Саїн-хане! Сам войвода Думитро! — Хан Менгу злегка вклонився і пояснив: — Мої люди заарканили його і замалим не задушили, але він, на диво, видався міцний і живучий — вижив, очумався.

— Хто ж узяв його в полон?

— Мій джагун Жадігер, Саїн-каане.

— Він нойон?

— Ні, брате, він простий воїн, але хоробрий. Справжній баатур! Я настановив його сотником.

— Він достойний, щоб бути нойоном, — коротко кинув Батий.

— Він буде ним, — погодився Менгу. — За хоробрість я посилаю його з полоном і здобиччю на Ітиль, додому, — він буде старшим обозу.

— Ти правильно вчинив, брате. За хоробрість і відданість треба людей заохочувати, — сказав Батий і раптом, помітивши квадригу, розширив очі.— Гм, а то що? Які гарні коні! Як живі!

І Менту, і його баатури стенули плечима: ніхто не міг відповісти на запитання Саїн-хана.

Тоді із-за спини Менту випхався наперед гостропикий і гостроносий чолов'яга, схилився в низькому поклоні. Його нечесана борода і дзьобатий ніс видалися Дмитрові знайомими, але він не міг пригадати, де його бачив. Загадку розвіяв хан Менту, який став раптом щось пояснювати Батию, і в його мові Дмитро ясно почув ім'я “Доман”.

“Так ось хто міг мене розпізнати! — подумав воєвода. — Це він не дав мені померти разом з моїми воїнами! Це він завдав мене в татарську неволю, щоб я зазнав сорому і гіркоти чужинецького полону!”

Тим часом, заохочуваний Менгу-ханом, Доман, безперервно кланяючись, почав розповідати Батиєві все, що знав про квадригу:

— То мідні ромейські коні, Саїн-каане. Вони стоять тут двісті і п'ятдесят літ. Їх колись вивіз великий князь Володимир із Херсонеса, взявши те місто приступом, як ти нині Київ.

— Ось як! Коназ Ульдемар привіз їх із Куль-оби! Це наводить нас на думку, а чому б нам не перевезти їх до себе, за Ітиль, і не поставити в моїй столиці Бату-сараї? Га? — він запитально глянув на Менту. — Як ти думаєш, брате? Зуміємо? Менгу знизав плечима.