Царевичі заґелґотали:
— Так-так, Орду розумно радить! Треба виступати негайно!
Тепер уже виходило, що радив не Дмитро, а Орду. На якийсь час про київського воєводу всі забули.
Коли через якийсь час галас затих, Батий сказав:
— Думитре, ти дав розумну пораду. Ми післязавтра виступаємо. А тебе я відпускаю — можеш їхати до свого Киюва чи куди хочеш… Ось срібна пайцза — вона дозволить тобі вільно проїздити через усі міста, де є мої застави. Кожен даругачі[103], якому ти покажеш її, пропустить тебе, дасть змінних коней і все необхідне в дорогу.
— Дякую, хане… Але якщо ти вже такий ласкавий, то дозволь також вибрати кількох супутників з полонених. Дорога далека — можу захворіти, можуть мене поранити. Хто допоможе? А так — будуть поряд близькі люди… Та й зброї якої-небудь хотілося б мати — від злодіїв-лиходіїв захищатися.
— Гаразд. Усе тобі буде, що просиш, — кивнув головою Батий і заплющив очі, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
Дорога йшла лісом. Сірий зимовий день хилився до заходу. Стомлені коні тюпали поволі і вже не звертали уваги ні на вйокання візників, ні на удари батогів. В кількох критих санях їхала під охороною трьох десятків гриднів сім'я князя Михайла.
Сам старий князь із сином Ростиславом, відірвавшись від валки на чверть поприща, верхи торували шлях. Довкола розстилалася чужа Польська земля — потрібно було пильнувати. Правда, не можна було сказати, що князеві Михайлові вона була зовсім чужа і незнайома. В його жилах текла половина польської крові, бо його мати була рідною сестрою польського короля Конрада, і він не раз у молодості та й зовсім недавно — всього півроку тому — подорожував цими землями. І все ж це був чужий край. До того ж час був неспокійний, грізний: десь позаду, на Волинській землі, вже господарювали татари — брали штурмом городи, лили кров їхніх захисників, палили села, гнали у рабство населення. Тут — бродили зграї грабіжників. І втікач-князь не знав, звідки чекати небезпеки — спереду чи ззаду?
Піднявшись на невисокий пагорб, вершники зупинилися: на роздоріжжі, за перестріл чи й ближче, стояв чималий кінний роз'їзд.
— Хто це? — спитав сина стурбований князь, вдивляючись в темні обриси незнайомців. — Татари? Чи розбійники якісь?
Ростислав стенув плечима.
— На татар не схожі. Та й на розбійників теж. Зараз дізнаюся! А ти залишайся тут!
Він приострожив коня — і, не поспішаючи, готовий кожної миті повернути назад, поїхав до гурту людей, які, не зрушуючи з місця, спокійно піджидали його.
Незабаром він прискакав назад.
— Отче, — вигукнув схвильовано, — це князь Данило, мій дядько! І треба ж зустрітися! Ти ж знаєш, що ще до приходу Батия під Київ він, як і ми з тобою, поїхав у Естергом, до короля Бели, просити допомоги, щоб разом стати супроти мунгалів. Дізнавшись, що Батий уже взяв Володимир-Волинський і Галич, він кружним шляхом їде туди ж, куди й ми, — до князя Болеслава в Мазовію[104]. Нам нема чого боятися — їдьмо! Князь Данило став на спочин ген за тим ліском…
Михайло перехрестився.
— Слава Богу, що це свояк Данило, а не чужинці-мунгали чи польські здрайці! Почекаємо валку, а тоді вже разом і рушимо.
Він справді щиро зрадів цій зустрічі, хоча, незважаючи на близьке свояцтво, стосунки між князями були дуже нерівні, а часто переростали у справжню ворожнечу, як це не раз бувало і між іншими князями.
Лише прихід Менту під Київ змусив Михайла усмирити гординю і попросити Данила надати, поки він їздитиме в Угорщину, притулок княгині Олені та всій родині. Однак, отримавши від Бели одкоша, він поїхав до короля Конрада, сподіваючись, що дядько прийме його з розпростертими обіймами. Та не так сталось, як гадалось. Король не тільки не зрадів приїздові племінника, що позбувся спочатку чернігівського, а потім і київського князівства, не тільки не виділив хоч якої-небудь захудалої волості на прокорм, а дав ясно зрозуміти, що приїзд його небажаний, бо може викликати гнів грізного Батиги.
Що було робити? Довелося знову смиряти гординю. І Михайло написав Данилові і його братові Василькові, князеві Володимиро-Волинському, листа: “Багато разів грішили ми перед вами, братове, багато заподіяли вам шкоди і обіцянок своїх не виконували. А коли й хотіли жити з вами в дружбі, то невірні бояри-галичани не допускали нас до того. Але тепер клянемося, що ніколи не будемо ворогувати з вами!”
Нелегко було гордому Ольговичу[105] писати такі покаянні слова, однак написав, бо діватися просто було нікуди: ні притулку, ні прокорму.
Романовичі — Данило та Василько — відгукнулися швидко. Вони зразу ж відпустили до нього свою сестру Олену, а потім його з сім'єю запросили до себе: Ростиславові Василько віддав Луцьк із волостю, а Данило Михайлові — Київ. Так Михайло з усім родом повернувся на Волинь.
105
Князь Михайло Чернігівський належав до вітки чернігівських Ольговичів, родоначальником яких був князь Олег Гориславич (“Слово”), онук Ярослава Мудрого, син Святослава Ярославича.