— Половецьких невільників мунгали зробили своїми рабами. Мене теж. Коли вони з Дінця накинулися на придніпровських половців хана Котяна, ті рішуче оборонялися, але були розбиті. Тоді Котян, покидавши стада й отари, табуни і полонеників, забрав жон своїх, дітей та онуків і пішов з тридцятитисячною ордою в Угорську землю шукати захисту і притулку у короля Бели[37], свого племінника… Отак я став, як і багато інших, рабом ще лютіших завойовників, ніж половці. Тепер я зазнав ще гіршого лиха! Не раз бував битий, а голодував щодня, не раз дивився смерті в вічі, а про те, що потраплю в Київ і сидітиму в господі самого боярина Дмитра, і в гадці не мав… А от пощастило!
Добриня замовк. Усі теж похмуро мовчали. Бояриня Анастасія плакала і, не ховаючись, витирала сльози рушником, а Янка відвернулася і тихцем витирала сльози рукою.
Боярин сидів насуплений, і Добриня, дещо розгублений, подумав, що сказав щось не так, і вже пригадував, що ж саме в його розповіді могло так вразити всіх і довести до плачу.
Його стан помітив боярин і, важко зітхнувши, сказав:
— Бачиш, парубче, розтривожив ти нас, роз'ятрив рану нашу незагойну… Болючу, бо пече в саме серце!
Добриня потерп. Яку рану? Чому в саме серце?
— Я не хотів цього, боярине. Пробач, якщо сказав щось не так…
— Ні, ні, ти не винен… Сам того не відаючи, ти нагадав нам про сина нашого — Іллю…
— У вас був ще один син?
— Отож-бо що був… Та нема… Спіткала його така ж, мабуть, доля, як і тебе, якщо не гірша… Ще три роки тому великий князь Володимир Рюрикович, — ти його знаєш, бо він довго князював у Києві, — послав його у Володимир до князя Юрія Всеволодовича з посланням. Поїхав Ілля з гриднями — та мов у воду впав… Ні слуху ні духу!.. Потім ми дізналися, що якраз потрапив під Батиїв погром… Чи загинув, чи в неволі — хто теє знає… Одно ясно: якби був живий і не в полоні, то досі б заявився… Отже, або згинув, або в полоні у нечестивців…
Так ось воно що! Тепер Добриня зрозумів, що то його останні слова про нестерпний татарський полон нагадали всій боярській сім'ї про нещасного сина і брата і завдали глибокого суму всім. Таж хіба він знав?
— Все могло бути, — сказав тихо. — Однак будемо сподіватися, що він живий — у полоні. А з полону, як відомо, рано чи пізно повертаються… Якщо пощастить, звичайно… Я ж ось повернувся, як бачите.
Він підбадьорював засмучену родину, піддавав надії, хоча в душі сам був далеко не впевнений, що юному бояринові Іллі пощастило вижити в тій смертельній круговерті, в яку він несподівано для себе потрапив. Швидше всього загинув, як загинули тисячі і тисячі інших.
Та людина влаштована так, що щире слово розради, малесенька крихітка надії оживляє померклу душу, відроджує віру, без якої неможливо жити далі.
Німими благальними поглядами вони просили його — кажи, кажи! Ми слухаємо тебе!
Янка витягнула шийку, і в її темно-оксамитових очах, злегка прикритих довгими віями, вже не було, як раніш, ні подиву, ні посміху, ні прихованої зневаги, а лише світилося сподівання. Сподівання? На що — на чудо?
Але він мовчав, не знаючи, що ще їм сказати, як утішити. Отоді боярин торкнувся його рукава.
— Скажи мені, друже, ти ж бачив, татарове не всіх русів убивають? Багатьох беруть у полон?
— Багатьох.
— Отже, і Іллю могли не вбити, а взяти в полон?
— Могли.
— І ти бачив таких полонених?
— Я один з них.
— Ти не такий. Ти був полонеником у половців — і мунгали взяли тебе, як річ, що належала переможеним, як військову здобич. Ти не воював проти них. А ось таких, як Ілля, що воювали, ти зустрічав?
— Ще й скількох!
Через стіл перехилилася бояриня Анастасія. В її темних, як і в дочки, очах пробилася, як стеблинка рясту з-під снігу, боязка надія.
— То, може, й Іллю ти там зустрічав?
— Може, й зустрічав. Та хіба ж я міг знати, що то ваш син?
— Його не важко помітити і запам'ятати — у нього така постава, таке лице, такі очі, що коли хто раз його побачить, то навіки запам'ятає. Він найкращий, незвичайний…
Дмитро нахмурив чоло:
— Анастасіє! Ну хіба ж можна так? Кожній матері своя дитина — найкраща…
Та бояриня відмахнулася від його слів.
— Ілля таки найкращий! Схожий на Ісуса Христа… На такого, як малюють на іконах, — високочолого, ясноокого… Святого!
— Анастасіє! — знову не втримався Дмитро. — Ну що бо ти мовиш!
Бояриня ніби не почула чоловікового голосу — з надією дивилася на гостя, чекаючи, мов чуда, ствердної відповіді.
Ну що їй відповісти? Як не вразити материнського серця? Обманути? Сказати, що зустрічав подібного? Що, може, то він? Вдихнути в її душу надію? Вона, мабуть, повірить, бо хоче вірити. Але ж обман помітять інші — боярин, його сини, Янка, невістки, їм так само боляче, як і їй, і видимий обман лише сильніше дошкулить їм. Ні, так не годиться!