Тут візничий шарпнув дівчину за плече, замахнувся нагаєм.
— Іди! А то…
Ілля і Добриня схопили його за руки, навперебій почали вмовляти його, щоб почекав, дав перемовитися словом. Та наглядач був невблаганний.
— Побачить джагун — і їй, і мені перепаде! — і потягнув дівчину до саней.
— Маріам! — Ілля схопився за голову, відчай знову спотворив його схудле обличчя. — Маріам!
— Я знайду тебе, Ілля! Знайду! — гукнула Маріам, але тут же її голос обірвався: візничий запхав її в халабуду і опустив важкий полог.
Валка знову рушила. Всі йшли мовчазні, пригнічені. Ілля ступав як мертвий, ні на кого не дивлячись. Янка прихилилася до нього і погладила йому рукав.
— Бідний мій братику! — прошепотіла ледь чутно. — Як тобі важко! Як важко нам усім!
Незабаром їх знову зупинили. Наглядачі спішилися і почали швидко відлічувати бранців по десятках і заводити у глинобитні не то сараї, не то хати без вікон — хизари, обнесені високою, теж глинобитною, огорожею.
Після ясного сонячного дня в хизарі було темно. По обидва боки від проходу лежали очеретяні мати, посеред приміщення, у великих череп'яних посудинах, схожих на велетенські миски, але з дірочками по боках, жеврів жар, від якого йшло трохи тепла і світла, а ще більше — чаду.
Кияни — а було їх десятків три чи й чотири — згромадилися при вході, з острахом розглядаючи похмуре, непривітне приміщення, що відтепер мало стати їхнім житлом.
Прибулі мовчали. Старожили заворушилися, але мовчали теж. Раптом біля жаровні підвівся худий чолов'яга, хрипко пролунав його простуджений голос:
— Кипчаки! Земляки! Та погляньте сюди — хто перед нами! Клянусь шаблею старого Кончака — це орусути! Кляті орусутські свині! І як їх багато! Нам і самим тут ніяк повернутися, а їх привели на нашу голову, щоб вони хлебтали з нами сорбу з однієї миски, щоб дихали одним повітрям! Не допустимо цього! — Він виступив наперед, худий, чорноголовий, і підняв угору кістляві кулаки. — Ану, геть звідси! Хіба не бачите — хизар переповнений! Шукайте собі притулку деінде!
Добриня, що лише один з киян добре розумів половецьку мову, промовив:
— Але ж, чоловіче, ми прибули сюди не по власній волі. Нас силоміць притягли сюди, в неволю, і ввіпхнули в цей свинюшник!
Кістлявий розлютувався ще більше:
— Свинюшник! Ви чуєте, люди, — свинюшник! Це наш хизар! Ми зліпили його ось цими руками! — він затряс перед носом у Добрині чорними кулаками. — А ви хочете на готове? Не буде цього! Нам самим тут тісно — ідіть собі геть!
Кияни мовчки топталися біля дверей, їх виганять з цього темного, тісного, але все ж теплого приміщення. Мунгал, що привів їх сюди, вже зник. Куди ж їм? На мороз? На сніг? Ночувати ще одну ніч надворі? Терпцю уже немає…
Закипаючи гнівом, Добриня підвищив голос:
— Чоловіче! Та чи ти сповна розуму? Ми ж не самі зайшли сюди — нас привели! Та й ніч уже — мороз лютий, сніг. Добрий господар і собаку не вижене з хати, а ти людей виганяєш… Ми сю ніч переночуємо тута, а завтра побачимо, де опинимося. Буде так, як господарі скажуть, татарове…
— Не пущу! — вереснув половець і пішов на Добриню з кулаками.
Але тут з дальнього кутка підвелася ще одна постать — пролунав ще один голос:
— Замовкни, Ільясе! Я хочу слово мовити… — І запитав миролюбно: — Хто ви, люди? Звідки?
— Ми з Києва, — відповів Добриня. — А ти хто?
З темряви до жаровні виступив високий чоловік років сорока. Червонясте світло упало на його по-східному жовтаве, різко окреслене обличчя, на якому чорним вогнем горіли розкосі очі. Одяг його, як і на його товаришах, давно зносився. Але ці лахи своєю потворністю не принижували чоловіка, а, здавалося, відтіняли його вогненно-горду красу. Він чимось скидався на степового беркута.
— Я половецький хан Бачман із племені ольбурлик, — відповів половець і після недовгої мовчанки додав: — Звичайно, колишній хан… А тепер невільник, раб, як і всі інші, що потрапили в мунгальське ярмо… Колись ми, нерозумні, ворогували з вами, а ви — з нами. От і доворогувалися! Стали — і ви, і ми — рабами мерзенного Бату-хана!.. Отже, Київ упав?
Очі його палали, а кулаки стискувалися. І Добрині мимоволі він уявився на коні, з кривою половецькою шаблею в руці — справжній вільний і гордий степовий беркут!
— Упав, — відповів Добриня. — І більше не існує… Немає його… А Батий пішов далі — і зараз по всій нашій землі ллється кров, стоїть стогін і плач, все горить у пекельному вогні!
— А я сподівався, що хоч ви стримаєте Батигу! — похитав скрушно головою Бачман. — А ви теж… Невже він справді дійде до Останнього моря?