Що міг про це знати Добриня? Він стенув плечима і перевів розмову на інше, на те, що зараз їх усіх, голодних і смертельно стомлених далекою дорогою, цікавило найбільше — упасти і заснути.
— Отже, нам тут місця немає? Так багато тут люду? — спитав тихо, безнадійно.
— Багато. Але для вас місце знайдеться — лягайте ось на цьому боці, а ми потіснимося. Чи не так, Ільясе? Невже для цих нещасних не знайдеться тут місця?
Ільяс люто вишкірив зуби, знову затряс кулаками.
— Ти занадто добрий, Бачмане! Не ханське у тебе серце… Але якщо ти такий добрий, якщо жалієш цих жовточубих собак, то поклади їх на своє місце, а сам сиди цілу ніч біля дверей! А я свого місця нікому не уступлю! Гадаю, усі мої співродичі теж такої ж думки. Гей, люди, скажіть ханові!
В хизарі здійнявся галас. Одні підтримали Ільяса, інші — Бачмана. Значна частина боголів мовчала — чи то спали, чи не розуміли, про що мова, бо, як зрозумів Добриня, тут зібралися люди з різних кінців землі.
Бачман не відступив, хоча Ільяс сукав кулаками перед самим його носом.
— Не будь дурнем, Ільясе! — гримнув він. — Ти такий же раб, як і вони! Чого ж розприндився, чого носа тут задираєш?
Він увесь напружився і випнув наперед худе обличчя. Здавалося, ще мить — і ці два половці вчепляться один одному в горло.
Тут до них метнулася ще одна постать. Це був молодий, в'юнкий, бистрий в рухах чоловік з вузьким, не половецьким обличчям, густою чорною бородою і копицею кучерявого чорного волосся на голові.
— Ільясе! Бачмане! Зупиніться! — голосно вигукнув він, розводячи їх руками. В його половецькій мові виразно вчувалося відлуння якоїсь чужої, невідомої Добрині говірки. — Чого сварка! Чого не поділили! Соромно тобі хай буде, Ільясе, що виганяєш цих нещасних на мороз! Хіба забув, які ми були, коли нас пригнали сюди? Та й зараз не кращі!.. І тобі, Бачмане, годі сваритися!
— Не я сварюся, друже Качир-укуле. То Ільяс, як бачиш, зневажає добре ім'я половців, що завжди були гостинними людьми, як і орусути, коли до них ми приходили з добром, а не мечем, як і твій гордий народ — аси[106]…
— Аси завжди були гостинні,— погодився Качир-укуле. — Хто приходив до нас з відкритим серцем, того ми приймали з відкритими обіймами і пригощали всім, що у нас було найкращого. Але хто приходив з лихим умислом, того ми зустрічали з мечами в руках…
— Як і кожен народ, зрештою. Чуєш, Ільясе? А ти хочеш цих нещасних вигнати в люту ніч, на мороз, — сказав Бачман. — Вони прийшли до нас як до братів по нещастю, а ти…
— Як хочете собі, а я своїм місцем біля жаровні не поступлюся, — кинув сердито Ільяс і відвернувся.
А Бачман рукою показав на темний, заповнений людськими тілами хизар.
— Розташовуйтесь де хто зможе… Не мине й тижня, як стане тут просторіше — люди мруть щодня, як мухи восени. Он бачите — лежать доходяги. Чи й доживуть до ранку…
Добриня глянув у той бік, куди показав половець, і здригнувся: на матах лежало кілька голих, скоцюрблених тіл.
— Так вони ж уже мертві! — вигукнув Добриня.
— Ні, вони ще живі.
— А чому ж голі?
— Їм уже однаково, і хтось здер з них одяг.
Тут Добриня помітив, як легкий дрож проходить по голих тілах людей, яких він прийняв у першу мить за мерців. Йому стало ще моторошніше, і він мимоволі пригорнув до себе Янку.
Починалося зовсім нове життя. Що несе воно їм? Невже отаку страшну холодну смерть? О Боже!
Розділ IX
НЕВОЛЯ
Добриня випростався, витер шкарубкою долонею спітніле чоло, оперся на держак кайла і з висоти вапнякової скелі, де разом з іншими невільниками ламав камінь, глянув на довколишній степ, що буйно зазеленів, зацвів весняним різнотрав'ям, загомонів тисячоголосим хором дрібної звірини, птаства та комашні. Ген на видноколі гасають табуни лошаків-однолітків, що вилискують проти сонця гладенькою шкірою, під якою вже нагулювався молодий жирок. Ближче понад озерами в ізмарагдових лугах паслися поважні кобилиці, а біля них вихвицували стрункими ніжками ніжнооксамитові лошата. А ззаду, попід горою, пишно зацвів терном, дикосливом та шипшиною кострубато-обрідний гай.
Чужа земля! Але — гей! — яка гарна весною! Чуєш, як видзвонюють у голубому небі на срібних струнах невидимі жайворонки? Як весело висвистують, стоячи над своїми норами, байбаки? Як закохано ячать на спокійних плесах озер білокрилі лебеді?
Весняна воля і краса! Яка розкіш! Рай — та й годі!
Сонце спускається десь у далині за широку, як море, ріку Ітиль. Над гамірливим Бату-сараєм, що з ранньої весни почав швидко будуватися, попливли сизі димки, і звідти дихнуло дражливо-лоскітним запахом бішбармаку.