О, здалеку ж він прибув! Судячи по пайцзі і одягу, з самого Каракорума!
Зупинившись, всі троє упали ниць, поцілували землю, а підхопившись, ступили крок наперед. Старший простягнув сувій цупкого китайського паперу, тихо, але урочисто промовив:
— Великі сили Неба! Саїн-каане! Тобі належить знати, що одинадцятого дня місяця желтоксана року хукар-іля[109] помер великий каан йєка-монголів Угедей[110].
Горе нам!
У Батия раптом розширилися і задрижали ніздрі. Він весь напружився, як натягнута тятива лука. Ось вона — судьба! Сама прийшла до нього у найскрутнішу мить! Закінчився великий похід на Захід! Тепер він негайно поверне свого коня на схід, на Ітиль, а звідти помчить до Каракорума, на великий курултай, на якому, можливо, оберуть його… його… О великі сили Неба!
Він узяв себе в руки. Кивком голови відпустив музалімів.
— Покличте джихангірів, темників, нойонів! — наказав тургаудам.
Зовні він знову був спокійний, хоча в серці клекотіла радість.
Коли всі воєначальники зібралися і стали півколом перед золотим шатром, Батий підвівся і підняв угору сувій з червоною печаттю.
— Браття! Нойони! Монголи! Чорна звістка перериває наш переможний похід до Останнього моря: помер великий каан Угедей! Лаштуйте коней до зворотного походу! Повертаємося зі славою додому! Ідемо новим шляхом, де ще у тиші й достатку дрімають ситі городяни, де по селах вдосталь для моїх доблесних воїнів хліба і м'яса, а для коней — корму. Ідемо понад Туна-дар'єю[111] на раців[112], болгарів, валхів, а потім через кипчацькі степи, — а вони навесні якраз зазеленіють, — на Тан та Ітиль! Ідіть — і не затримуйтесь! Завтра вирушаємо!
Всі пішли.
А він стояв і думав. Як вчасно помер каан Угедей! Як вчасно надійшла до нього ця печальна звістка! Вона, як мечем, в одну мить розрубала всі його сумніви і вагання…
Від села до села, від міста до міста полетіла радісна вість: Батий повернув назад.
Першим із вінценосців дізнався про це Бела. Переконавшись, що це правда, він залишив острів, на якому рятувався, і поспішив до своєї розтерзаної столиці Естергома.
З Угорщини вість перекинулася в Словаччину, Моравію, Чехію, Польщу. Долетіла вона і до Галицького та Київського князівств та до князів, що знайшли в Польщі притулок. Данило Романович попростував до Галича, щоб самому побачити страшні руїни своєї столиці. Його брат Василько Романович повернув до Володимира, а Михайло Чернігівський, що зовсім зубожів і постарів за часи лихоліття, з великою сім'єю, нечисленною челяддю та двома чи трьома десятками гриднів потягнув до Києва — свого останнього князівства. Їхати йому було далеко. Пробирався майже безлюдними дорогами з острахом. Всюди — спалені міста, розорені села. Поля позаростали бур'яном. А серед бур'янів та на згарищах міст — обглемедані звірями та здичавілими собаками людські кістяки.
— Свят, свят, свят! — хрестилася княгиня. — Куди ми їдемо! Боже мій!
В Луцьку їх перестріли монголи. Дізнавшись, що перед ним князь київський, даругачі сказав:
— Можеш їхати далі, коназ. Збирай людей — хай бесерменам[113] платять ясак[114]: і мал — податок за землю, і купчур — за скот, і мит — з торгівлі, і тамгу — з ремісників, і ямне — дорожній податок, і подушний, і посошний, і мимоїжджий, і становий, і поклінний, і помийний, і покормний, і ратний, і податок ханської ловитви… Бо земля знелюдніла — ні з кого зараз брати… Їдь!
Дивний татарин!
Князь не все второпав, що говорив даругачі, але зрозумів, що їхати далі можна, і через Житомир та Білгород попростував до Києва.
Білгород, літня резиденція пращура, Володимира Святославича, на Ірпені, стояв пусткою — жодної живої душі. Все спалене, зруйноване, знищене. Подорожніх тут застала ніч, але моторошна тиша і трупний запах, що ще й досі висів у повітрі, змусили їх швидше залишити місто. Переночувавши в лісі, вранці рушили до Києва.
Коли показалися високі дзвіниці храмів і київські заборола, князь Михайло перехрестився і заспішив.
— Швидше! Швидше!
Але стомлені коні не хотіли поспішати, і невелика валка під'їхала до Білгородських воріт лише опівдні. Ворота були розбиті, дорога до них почала заростати бур'янами.
З придорожніх кущів виткнувся якийсь обірванець. Побачивши озброєних вершників, кинувся тікати, та гридні затримали його і привели до князя.
— Чого тікаєш? — спитав Михайло.
— Злякався… Думав — мунгали, — відповів обірванець. — Аж, виходить, свої.
— Скажи, даругачі у Києві є?