Тут Добрині на плече лягла чиясь рука, а над вухом прогув голос:
— Добриня? Ти?
Добриня оглянувся — і закам'янів: перед ним стояв Доман. Простягав руку.
— Не радий? Бачу, не радий… Не бійся — не з'їм. Навіщо тепер мені ти, богол татарський?
Земляк був не з приємних. Від згадки про київські з ним зустрічі по спині пробіг дрож. Але тепер у Доманових очах не було ворожнечі — і Добриня потиснув простягнуту руку.
— А ти ж де живеш? Що робиш? Бачу, тобі тут незле ведеться?
— Ні, незле, бо маю голову на плечах. Терджуман я. А живу ген там, на пригірку, — і показав на одиноку юрту, що стояла на горбі.
Доман став ситий, крізь щетину просвічувався на округлих щоках густо-сизий рум'янець. Нові чоботи, сині штани і шовкова сорочка, підперезана шнурком з китицями, свідчили, що Доман живе справді добре і що на його шиї ніколи не теліпалася канга. Окинувши прискіпливим оком зношений одяг Добрині і його худу жилаву статуру, він перевів погляд на Янку і враз поперхнувся:
— Те-те-те! Либонь, донька воєводи Дмитра? Дай, Боже, пам'яті — Янка? Авжеж, вона! Тільки чом же в чоловічому вбранні?
Холодна хвиля прокотилася по серцю Добрині. Ось де справжня загроза! Ось кому — Янці! — небезпечна ця зустріч! Видно, Доман не забув своїх київських кривдників, в тім числі і тисяцького, і хто зна, як відплатить його дочці. Розповість Менту? А той як вчинить?
— Її одяг зносився — от вона й одяглася в що мала, — скоромовкою пояснив Добриня. — Та тут майже всі жінки носять шаровари.
— Гм, Янка… Хто б міг подумати! — не вслухаючись у пояснення Добрині, бубонів Доман, все ще пильно приглядаючись до дівчини. — Красуня! І в хизарі… Далебі, те місце не для тебе, дівчино! Можна й краще тут влаштуватися! Дзе-дзе!
Він примружив очі і зацмокав язиком, як справжній татарин.
— Мені й у хизарі добре, — прошепотіла враз зблідла Янка.
— Знаємо, як там добре, ги-ги! — хихикнув Доман і враз прибрав поважного вигляду. — А ви куди прямуєте? Часом не Михайла, князя чернігівського, зустрічати?
Добриня був збитий з пантелику новою заявою Домана
— Князя Михайла? А хіба він тут? — в його голосі забриніла надія.
Доман помітив це. Заперечно похитав головою.
— Не радій. Не визволяти невільників приїхав він, а просити Батия, щоб дозволив знову посісти чернігівський стіл. Уже два тижні клянчить великого хана, щоб допустив у золоту юрту перед його ясні очі.. От сьогодні Батий і допустив… Я йду туди — хан Менгу звелів, щоб я був одним з терджуманів-товмачів… Там буде багато народу — бачите, всі простують туди. Ходімо! — І він підхопив Добриню і Янку попід руки і потягнув за собою. — Я знайду вам зручне місце.
Пробившись крізь натовп, він зупинився побіля ханського стража.
— Стійте тут! Звідси вам буде видно і князя Михайла, і xaнa Батия.
З цими словами він приєднався до невеликого гуртка ханських терджуманів, що тихо гомонили поміж собою.
Князь Михайло Всеволодович наклав на шию золоте ожерелля, накинув на плечі легке червоне корзно. Служник подав чорну оксамитову шапку з малиновим верхом. Михайло перехрестився і натягнув її на свою срібну голову.
Було тепло. Стояв двадцятий день вересня. В чистому голубому небі пливли білі нитки павутиння — наступало бабине літо.
На мить він примружив очі — і перед його внутрішнім зором спливли картини рідного Чернігова. Як, мабуть, гарно зараз там, на широких берегах тихоплинної Десни!
Там теж наступає золота осіння пора — бабине літо. Чи ж повернеться він додому, чи побачить ще раз тую красу, чи вдихне пахощі рідної землі?
Гай-гай, далеко батьківщина — Чернігівська україна! Невже навіки розлучився з нею, назавжди втратив її?
Він пригадав день від'їзду.
Зібралася вся сім'я. Княгиня плакала вголос, діти й онуки мовчки ковтали сльози, а він усіх цілував і осіняв хресним знаменням. Потім підійшов до свого духовного отця, схилив голову.
— Благослови, отче! Хочу їхати до Батия!
Отець Іван, зовсім постарілий, ще більше висохлий, але такий же невгамовний, як і в молодості, підняв хреста. Очі його палали.
— Княже, — сказав він. — Многі, хто поїхав до Батия, виконали волю поганина, спокусилися славою світу цього, пройшли через вогонь, поклонилися кущу та ідолам поганським і погубили душу свою. Але ти, Михаиле, якщо хочеш їхати, не роби так: не йди через вогонь, не кланяйся ні кущеві, ні ідолам, ні їжі поганської, ні питва їхнього не бери в уста свої, бо не личить християнам поклонятися нічому, створеному людьми, а лиш Господу Богу Ісусу Христу!
Він, пам'ятається, відповів тоді тихо, але твердо: