Доман побуряковів, налився люттю.
— Даремно, князю, ображаєш мене. Я хотів тобі добра… Пройди крізь вогонь, поклонися кущу та ідолам татарським — і житимеш! Інакше за твоє життя я не дам і півногати!
— Киш, недолюдку! Відстань від князя! — втрутився в розмову боярин Федір. — Не намовляй нас на богопротивне діло! Не схиляй до відступництва!
Єлдеча, що пильно слідкував за цією розмовою, спитав Домана:
— Що каже коназ Михайло? Що сказав його темник?
Доман криво усміхнувся.
— Відмовляються обидва підкоритися Саїн-ханові. Зневажають віру монгольську і богів монгольських. Не хочуть чиститися вогнем, хочуть завдати шкоди найяснішому ханові Бату — наслати хворобу якусь!
— Так смерть же клятому орусутові! — заревів Єлдеча і вдарив Михайла Всеволодовича кулаком у лице. — Бийте його!
Туленгіти накинулись на князя зі всіх боків. Хтось зірвав з нього корзно і золоте ожерелля. Двоє схопили за руки — розтягнули їх, щоб він не міг захищатися, а інші почали бити в груди — по серцю та печінці.
Князь Борис з плачем припав до ніг Єлдечі, заволав:
— Не бийте старого! Бийте мене — молодого!
Та Єлдеча відштовхнув його чоботом.
— Геть, орусутський собако!
Тим часом у князя з рота пішла кров, його звалили на землю і почали бити ногами. Доман прилучився до вбивць теж і все виважував, щоб ударити його в найболючіше місце — в обличчя чи в живіт. Спочатку князь здригався після кожного удару, стогнав, а потім затих.
Але його, обм'яклого, закривавленого, били ще довго. Лише засапавшись, розступилися, відійшли. І тоді всі побачили зігнуте бездиханне тіло князя. Живий він чи мертвий?
Народ мовчав. Доман і туленгіти, що брали участь у катуванні, важко дихали і з подивом дивилися на діло рук своїх — на розтерзане тіло старого чоловіка.
Ось воно здригнулося — раз і вдруге. Легко здригнулося, але все ж помітно.
Таки тліє в ньому якась іскра! Не хоче помирати великий князь! Невже жива душа його ще не вилетіла з нього?
— Домане, на мою шаблю, відрубай йому голову! — наказав Єлдеча. — Цим засвідчиш свою щиру відданість Саїн-каанові! Ну! Не вагайся!
Доман розмахнувся і вдарив князя по шиї. Голова відкотилася вбік. Він узяв її за сріблясте волосся, підняв високо перед собою, щоб усім було видно, а потім жбурнув у гурт собак, що віддалеки вовтузилися в дорожній пилюці довкола якогось маслака.
— Готовий! — об'явив Доман.
— А цей — другий, князів боярин? Запитай, чи згоден він поклонитися нашим богам? — спитав Єладеча. — Якщо згоден, стане князем!
— Ні, княжіння вашого я не хочу, — відповів Федір. — І богам вашим не поклонюсь, а хочу постраждати за Христа, як і князь мій!
— Ну, то вмирай! Туди тобі й дорога! — І гукнув Єлдеча воїнам своїм: — Бийте його!
Федора мучили довго, били так само люто, як і князя, в серце, в печінку, в живіт, аж поки він не впав на землю. Тоді відрізали йому голову і викинули геть.
— Трупи хай лежать! — наказав Єлдеча. — Хай зжеруть їх собаки! Щоб усі бачили, що роблять з неслухняними, і жахалися!
Як тільки закінчилося це криваво-огидне видовище, Добриня схопив Янку за руку і потягнув з натовпу.
— Швидше!! Боюся, що Доман не забув про нас. Особливо про тебе. Цей мерзенний убивця, щоб вислужитися, ладен на все — особливо на підлість. Поки на волі, ми повинні тікати!
— Тікати? Куди?
— Хоч світ за очі, аби не в лапи Домана! В степи, в ліси — там якось проживемо!
— Але ж я в такому… такому стані.
— Ну й що? Дитина народиться не скоро, а Доман з'явиться в хизар сьогодні або завтра. І хтозна, що тоді буде з нами. Ні, нам треба негайно тікати! В цьому наш порятунок.
— А одяг? Залишимо в хизарі? Скоро ж наступлять холоди… А Милана? А Айджу? Це ж дякуючи їм ми на свободі… Що їм буде?
— Айджу нічого не буде. А з Милани що візьмуть — вона жінка. Та й Айджу її захистить… Не сумнівайся, я все обдумав. Порятунок для нас один — втеча. І якщо ми не зробимо цього сьогодні, завтра може бути пізно.
— Гаразд, любий. Роби як знаєш, — погодилася Янка. Вони довго блукали по запилених вулицях Бату-сарая, щоб діждатися вечора. А коли стемніло, вийшли за його околиці — в степ.
Попростували манівцями, бо не хотіли зустрічатися з припізнілими подорожніми, спочатку на північ, де на безмісячному небі, опустивши вниз зламаного дишля, котився Великий Віз, а десь опівночі повернули на захід, до Ітилю.
Ніч була по-осінньому свіжа, прохолодна, але швидка хода зігрівала їх. Гірше стало під ранок, коли випали холодні роси, — ноги по коліна змокріли, захололи, і йти стало важко. Янка зовсім пристала, почала мерзнути.