Загін баримтачів спокійно зимував тут зиму. Бо куди ж зараз кинешся? Люті морози, глибокі сніги, а головне — сліди на ньому, що могли привести до коша монгольську кінноту, змушували сидіти на місці, ждати тепла, тим більше, що запасів вистачало, щоб прогодуватися. Окрім того, полювали на звірів та ловили в тиховодних обрічках рибу.
Добриня жив із Янкою в окремій невеликій юрті. Бачман із спільних запасів коша виділив їм і одягу, і кошми, і килимів, і посуду, і пару коней, і корову, і кілька овець, і зброю — шаблю, боздугана, лука зі стрілами та бойову сокиру. Ждучи дитини, Янка більше сиділа в юрті, підтримувала в глиняній кабиці невеличке багаття, варила в казанку м'ясну та рибну юшку, а Добриня заготовляв дрова, доглядав тварин, ставив сильця на птахів та капкани на лисиць та зайців, ловив рибу. Особливо любив він рибалити, бо ще змалку звик до цього заняття на своєму рідному Ірпені.
Одного морозного сонячного дня він разом з Бачманом та Качиром-укуле взяли сокири, підсаки, лозові кошелі і вийшли на широкий зарічок. Тут ще з осені була поставлена очеретяна загата, що тепер вмерзла в лід. Біля неї збиралася риба, щоб подихати свіжим повітрям.
З обох боків загати, що стриміла вгору рівно обрізаними трубочками очерету; просвічувалися крізь тонкий лід в ополонках темна вода.
Бачман узяв до рук сокиру, поплював у долоні.
— Почнемо?
Втрьох вони швидко порубали молодий льодок, підсакою вичерпали дрібні крижинки. І зразу ж ополонка зарябіла, зашумувала: риба пішла до неї густими косяками.
— Тримайте кошелі! — зашипів Добриня, занурюючи в глиб води круглу підсаку. — Сьогодні буде багатий улов!
Багатий улов траплявся часто. Здавалося, Ітиль, ця могутня ріка, якій не було рівних, була переповнена рибою, як небо зірками. Але сьогодні чи то від задухи, чи по якійсь іншій причині її набилося до загати стільки, що Добриня, занурюючи підсаку, відчув під руками живу упругість.
Ситі сріблясті рибини жваво захлюпосталися, застрибали на яскраво-сонячному морозі.
— Ого! — вигукнув Бачман. — Одна підсака — і повний кошіль! Навіть коли б ми не мали ні корів, ні овець, ні коней, то самою рибою могли б прохарчуватися до весни!
— І весною, і літом також можна живитися рибою, — сказав Добриня.
— Ні, весною знову будемо жити баримтою! Поки моя рука має силу, щоб тримати шаблю, я не перестану мстити нашим смертельним ворогам за понищений мій народ, за моє нещасне плем'я, порубане, пригноблене, розсіяне по світу, за наш Дешт-і-Кипчак, що колись простягався від Ітилю до Дунаю, а тепер став пусткою, за моє знівечене життя! — Бачман стиснув кулаки і блиснув очима. — Тепер у мене залишилася одна мета — помста! Поки живий мій лютий ворог, мій кривдник хан Менгу, доти горітиме моя душа!
— А чому не Батий? Чому саме Менгу?
— Батия не дістати. До того ж саме хан Менгу зі своїм туменом понищив моє плем'я, моїх родичів. Він — мій особистий ворог, його я і хочу вполювати, якщо пощастить.
Добриня вивернув з підсаки рибу в кошіль, замислено промовив:
— Він мій ворог теж. Він убив Янчиного брата Іллю, його дружину і доньку. Він сплюндрував Київ, я був його рабом… У мене не менше підстав, ніж у тебе.
— От і давай разом вислідимо його і знищимо!
— Ніби це так просто!
— Взимку не просто, а весною чи влітку, коли ми сядемо на коней, а Менгу виїжджатиме на полювання…
— Він сам ніколи не виїжджає.
— Тоді треба прислідкувати в Бату-сараї! — втрутився в розмову Качир-укуле. — Можна вночі пробратися… А якщо не його самого, то улус попатраємо добре!
— У мене, крім Менгу, в Бату-сараї є ще один ворог, — сказав Добриня.
— Хто ж це?
— Мій земляк — Доман. Це потвора, яку я ненавиджу навіть більше, ніж Менгу. Ось кого я нанизав би на списа! Він хотів зжити мене зі світу, він убив уже тут, в Орді, нашого князя та його боярина. Він із задоволенням знищив би і Янку або завдав би її ханові Менгу в наругу.
— То й відомсти йому!
— А додому? Я ж хочу, як тільки сніг з землі, вирушити в путь!
— Раніш, ніж настане літо, в дорогу ви не вирушите. Та й я не пущу вас, — тож і буде час.
— Доживемо — побачимо, дай, Боже, дожити!
Бачман хотів щось відповісти, але тут раптом від селища долинув тривожний голос:
— Добрине, Добрине! Мерщій сюди! Швидше!
— Що там? Янка? Що з нею? — кинувся Добриня, хапаючи кошіль з рибою. — Ходімо! Мерщій!
Вони поспішали що було сили.
Біля Добрининої юрти товпилися жінки і кілька баримтачів. З-за пологу долинав пронизливо-болісний зойк Янки.