Незважаючи на втому, баримтачі миттю кинулися виконувати наказ. Одні забили охлялого коня, почали білувати, другі назбирали сушняку і розвели вогонь, треті погнали коней на водопій, а потім пустили на пашу. Качир-укуле з молодим спритним Кутузом подерлися на високого дуба. А стара Тайдолла-хатун, буркнувши щось собі під ніс, побрела в ліс шукати цілющого зілля.
Добриня підійшов до Бачмана, що стояв на пригірку і, склавши руки на грудях, задумливо дивився на воду і на продовгуватий, порослий лісом острів, посередині якого вивищувався стрімкий шпиль.
— А може, нам не триматися купи, а розсіятися на якийсь час — на день, два чи тиждень? А потім зберемося у домовленому місці. Як, Бачмане?
— Я думав про це, — Бачман підвів голову. — Але вся біда в тому, що для нас цей лісовий край незнайомий. Розсіємося — і не зберемося. А поодинці загинемо.
— І це правда, — погодився Добриня.
У Бачманових очах спалахнула якась іскорка.
— А ось ти з Янкою можеш тепер відокремитися від нас. Дамо вам шмат м'яса, запасного коня — і рушайте на захід сонця! Думаю, переслідувачі не поженуться за вами, а швидше — за нами.
Добриня заперечив:
— Бачмане, як ти міг подумати таке! Хіба можу я після всього, що ми пережили разом, покинути тебе і товариство в цей скрутний час?
Тут з дуба долинув голос Качира-укуле:
— Бачмане, ти бачиш острів перед собою?
— Бачу.
— А піщану косу, що веде туди, бачиш?
— Ні.
— Ну, як же! Нам зверху добре видно її крізь воду. Мені здається, там не глибоко! Май це на увазі!
— Що саме?
— Чи не перейти нам на острів та не пересидіти там, поки мунгали підуть далі вгору? Як ти гадаєш? Бачман замислився, потер лоба. Потім сказав:
— А що — думка розумна! Переховатися там, поки переслідувачі підуть далі, а тоді гайнути в глиб лісу. Як ти, Добрине?
— А в пастку не потрапимо?
Бачман здвигнув плечима.
— Ми й на березі можемо потрапити в пастку.
Їхню розмову перервав стривожений голос Качир-укуле.
— Мунгали! Бачмане, мунгали!
Всі завмерли. Страшна вість приголомшила навіть завжди незворушного Бачмана. Ніхто не ждав переслідувачів так швидко.
— Далеко?
— Ні, там, де в Ітиль впадає струмок, який ми нещодавно перебрели.
— Це зовсім близько! Звідти їм острів видно?
— Не видно: вони ще за лісом, у долині.
— Тоді злазьте швидше — і на острів! Не гайтеся! Вмить табір зворушився, заметушився. Баримтачі хапали коней, стрибали в сідла. Про м'ясо, що шипіло, сичало, шкварчало і обуглювалося на дубових рожнах над вогнем, ніхто й не згадав. Бачман здибив коня.
— Качир-укуле, їдь попереду — показуй, де коса! Всі тут? Ніхто не залишився?
— Всі, всі! — гукнув хтось позаду.
— Тоді — вперед! На острів!
Качир-укуле показував дорогу. Піщана коса була тверда, і коні йшли легко, лиш подекуди занурюючись у воду до загривка.
І ніхто з утікачів ні разу не оглянувся назад, туди, де догасало вогнище. А там, якраз тоді, коли вони досягли острова, із лісу з оберемком зілля вийшла Тайдолла-хатун. Зілля випало з її рук.
— О сили небесні! Я залишилася сама! — простогнала стара, опускаючись на землю. — Куди ж тепер мені подітися?
Вона безтямно дивилася, як баримтачі піднімалися на острів і зникли в густих хащах верболозу.
Їй стало страшно: тривожна тиша окутала її. Що робити? Перебрести протоку? Але ж вона не вміє плавати. Кричати? Та хто її почує на такій відстані?
Тайдолла-хатун припала до землі і по-старечому тихо заплакала. Вона і в думці не допускала, що її залишили навмисне. Сама винна! Сама! Нікому не сказала, нікого не попередила — і гайнула в ліс, мов дурне дівчисько!
Вона довго лежала, не маючи сили підвестися. Навіть дражливий запах смаженого м'яса, що доносився від багаття, не зумів підняти її. І тільки тоді, коли десь поблизу почувся тупіт копит і гул голосів, позадкувала в кущі. Але не встигла сховатися, як на галявину викотився загін вершників.
Татари! Матінко!
Вона схопилася, щоб тікати, але тут же впала: неслухняні ноги заплуталися в бур'яні.
Джигіти наздогнали її.
— Гей, вставай, стара! Вставай! Кланяйся ханові Менгу і його братові ханові Бучеку, стара карга!
На галявину виїхали на баских конях кілька багато одягнутих вершників. Джигіти кинули стару їм до ніг.
— Менгу-каане, це табір баримтачів. Вони щойно були тут, навіть не встигли м'ясо зняти з рожнів — так дременули.
Менгу оглянувся довкіл. Вогнище, м'ясо на обгорілих рожнах, витолочена трава, свіжий кінський кізяк — все свідчило, що недавно баримтачі справді були тут. Але в який бік вони втекли? Сліди повсюди: і на горбі, і на бережині, де коні паслися, і на вогкому піску, де їх напували.