Дмитро вислухав його і, не задумуючись, твердо відповів:
— Ні! Ми вільні люди і нічиєї зверхності не потерпимо і не визнаємо!
Менгу підскочив у сідлі, посварився на киян камчею.
— Нерозумні! Зараз ви остаточно прирекли себе на смерть! Дивіться, що з вами буде! Дивіться, кияни!
Він махнув рукою — баатури накинулися на пов'язаних мотуззям полонеників. Блиснули шаблі, бойові сокири та шокпари — пролунав болісний зойк беззахисних людей, що падали, обливаючись кров'ю, на білий сніг.
— Та стріляйте ж у них! Стріляйте! — вигукнула Янка, підводячи вгору лука. — Чого ж ви стоїте? Стріляйте!
Тятива її тонко бренькнула, просвистіла стріла. Ще кілька десятків стріл шугнули з валу вниз — на убивць. Але жодна не досягла цілі — всі впали за якихось двадцять чи тридцять кроків від вершників.
Менгу зареготав і знову подав знак рукою.
Підкоряючись його волі, баатури миттю підняли свої луки і, наклавши на них стріли, завмерли, чекаючи наказу стріляти.
Добриня застережно гукнув:
— Пригніться! Та швидше! Вони влучать у нас!
Багато хто, скоряючись його голосові, миттю пригнувся, але були й такі, хто не почув чи злегковажив порадою. Вони безпечно спостерігали, як воїни Менгу готуються до стрільби. Янка теж відкрито стояла на заборолі, витягала з тула нову стрілу.
Дівчисько! Нерозумне дівчисько!
Одним стрибком Добриня блискавично метнувся до неї і, притиснувши дівчину до грудей, затулив її собою. В ту ж мить цьвохнули довгі монгольські стріли, і тупий удар у спину змусив його скрикнути. Поряд пролунали такі ж болісні скрики. Хтось упав.
Янка випручалася з міцних парубоцьких обіймів і гнівно глянула на хлопця. Вона ще не розуміла, що сталося. Губи її тремтіли від образи, а невеличкі кулачки часто затарабаніли йому в груди. Як він посмів! Та ще й на виду у всього Києва! Мерзенний смерд, раб, половецький конюх! Та тут раптом уздріла в його спині стрілу. По ній стікала і капала на зачовганий дощаний поміст яскраво-червона кров.
— Ой, що ж це? — Ноги її підкосилися. — Мій Боже!
До неї підскочив воєвода — підтримав.
— Ти не поранена, донечко?
— Я — ні! А ось він… Рятуючи мене…
— Я все бачив. Тепер ти розумієш, як необачно вчинила, прийшовши сюди? — суворо проказав Дмитро і додав різко: — Зараз же геть мені додому! Якого горя могла завдати нам! Якого горя!
Янка слухняно подріботіла вниз, а Дмитро роззирнувся довкола. Окрім Добрині, було поранено ще кілька чоловік, серед них Миколу — у передпліччя. Микола смикав стрілу, щоб витягти з рани. Степан допомагав йому, але невміло, і стріла зламалася.
— Нічого тут не робіть — ідіть додому! — наказав Дмитро. — А я візьму Добриню і зразу ж за вами!
Він підвів очі на парубка.
— Болить дуже?
— Терпіти можна.
— Зараз я знайду підводу і відвезу тебе додому, а там уже будемо рятувати.
— Я сам дійду, — відповів Добриня. — Рана, здається, не глибока: стріла влучила в лопатку.
— Ну, якщо так, то слава Богу! Просто дивно, що наші стріли не долетіли до татар, а їхні на такій же відстані поранили стількох наших!
— У них тугіші, далекобійніші луки, і їхні стріли летять далі, ніж наші, — відповів Добриня.
— Тепер будемо знати, — гірко сказав Дмитро. — Але якою ціною здобувається наука! А Менгу це знав!
— Він може скористатися цим знанням ще раз. Скажи, воєводо, нашим людям, щоб не висовували без потреби носа із-за заборола, — тихо промовив Добриня, кривлячись від болю.
Дмитро обережно виглянув крізь вузький отвір бійниці і вигукнув:
— Ні, Менгу вже не скористається новою нагодою послати в наших безпечних киян ще одну сотню стріл, він тікає! Він облишив намір обложити місто! Ми врятовані! Боже, невже це правда?
На його слова всі кинулись до заборола і, перевісившись через нього, глянули на широкий передбрамний майдан, де темніли тіла побитих полонеників, і на засніжений посад обабіч Васильківського шляху. І полегшене зітхання вирвалося з багатьох грудей.
Так, Менгу справді відступився від думки взяти Київ. Від Золотих воріт він протореною дорогою спускався вниз, поспішаючи навздогін за своїм військом, що, мов обжертий полоз, поволі виповзало з Хрещатого яру на гору, до Печорського монастиря, і десь там зникало в імлистій безвісті далини.
Розділ II
КАЛИНОВИЙ КУТ
Скрипнули двері — і Добриня розплющив очі. До покою зайшов воєвода Дмитро у супроводі невисокого, плечистого чоловіка з широкою смолистою бородою. У незнайомця все було темне: і борода, і чуб, і очі, і одяг. Тільки зуби блиснули сніговою білизною, коли він розкрив рота, щоб привітатись.