Воєвода підійшов до ліжка.
— Ну, як ся маєш, хлопче? Болить?
— Болить.
— Я привів тобі лікаря. Це гречин Василакій, він подивиться твою рану і зробить, що треба. Ти вже потерпи, голубе, трохи! Микола щойно теж терпів.
— Потерплю, — тихо відповів Добриня і підвів голову. — А як там Менгу? Не повернувся?
— Слава Богу, щез, клятий! З Дарниці пішов прямо на Бориспіль… Не по зубах йому наш Київ! Може, обмине нас це лихо?
Краєм ока спостерігаючи, як гречин виймає із дерев'яної скриньки різне лікарське причандалля, Добриня заперечив.
— Ні, не обмине! Ти, воєводо, не знаєш тих людей. Вони хижі і заздрісні… Вони вже побачили Київ, дізналися про його багатства і не заспокояться доти, доки не візьмуть його на щит, не пограбують та не сплюндрують дотла!
— Отже, ти вважаєш, що Менгу лише розвідував підступи до Києва?
— Тільки так… Правда, він покладав деякі надії на своїх послів, які повинні були умовити киян піддатися йому по добрій волі, та коли це не вийшло, обмежився тим, що пошарпав околиці міста, роздивився все, що міг, і повернувся назад, до Батия…
— Невже сюди прийде сам Батий? Коли ж?
— От цього не знаю. Може, скоро, а може, влітку чи восени… Це вже як йому заманеться.
Воєвода замислився. На його крутому лобі туго зійшлися до перенісся густі брови, утворюючи глибоку прямовисну зморшку.
— А може, й не прийде? Все ж може трапитися — до весни правець його схопить або якась інша болячка задушить. От і не прийде!
Добриня ворухнувся, бажаючи заперечити, але тут же скривився від болю.
— Ну, сподіватися на таку випадковість не слід. Батий ще не такий старий і не хворий. А якщо й задушить його яка-небудь болячка, то на його місце стане Менгу або хтось інший з Чінгісханових нащадків. Може, ще безпощадніший!
Підійшов лікар — і їхня розмова припинилася. Гречин присів на ліжко, поклав пораненому долоню на лоба.
— Повернись-но, хлопче, до мене спиною — я подивлюся, що там у тебе.
Добриня обережно перевернувся і тут же засичав: несподіваним ривком лікар висмикнув із тіла наконечник стріли, що вже встиг вкипіти в рану.
— Ой!
Василакій притримав його за плече.
— Тихо! Тихо! Нехай трохи поболить! Зате з рани витече зіпсована кров! Тобі пощастило: стріла наприкінці польоту втратила пробивну силу і застряла в лопатці, але кістки не роздробила. — І несподівано запитав: — Жону маєш?
— Ні, не маю.
— Ну, то до свадьби загоїться! Але тиждень чи два доведеться полежати тут, голубе! — Василакій відрізав шмат чистого полотна, намазав якоюсь маззю, приклав до рани і туго перев'язав довгим тонким рушником. — Відпочивай! А я завтра навідаюсь…
Зібравши свої речі, він безшумно вийшов.
— Тиждень чи два! — вигукнув Добриня, коли двері зачинилися. — Ніяк мені лежати тут тиждень чи два!
— Чому? Хіба тобі тут погано? — нахмурився боярин.
— Не погано. Та душа рветься в Калиновий Кут. Чи живі там мої? А може, порубані-постріляні? Чи верстають важкий шлях у татарську неволю?
— Я розумію тебе. Але не поспішай — видужай спочатку! Якщо твої родичі живі-здорові, то й через тиждень чи два побачиш їх, а якщо ні — то ні сьогодні, ні через тиждень уже нічим їм не зарадиш, — сказав Дмитро і, несподівано сівши на ліжко, нагнувся і поцілував Добриню в чоло. — Дякую, друже мій, за Янку, за доньку мою любу. Ти врятував її! Я довічний твій боржник. Довічний!..
Добриня зніяковів.
— Я радий, що Янка жива й неушкоджена. Їй не варто було йти на вал. Я казав їй про це. Та що поробиш, коли вона така неслухняна.
— Ніде правди діти, — погодився боярин. — Найменшенька вона у нас — от і розбалували. Особливо прив'язалися до неї ми з бояринею, коли зник Ілля… От ми всю любов нашу перенесли на Янку… Коли б трапилося з нею, не дай Боже, нещастя, то не знаю, що б з нами було! Ось так, друже мій… А тепер — лежи і видужуй! Може, тобі щось треба — кажи! Все тобі буде — їжа, одяг, кінь, зброя! Все буде!
— Дякую, боярине, за щедрість… Але зараз мені нічого не треба. Хіба що одну дрібницю — ножиці і дзеркальце, щоб підстригти свої патли, що виросли, як у попа, та бороду й вуса підправити або й зовсім обстригти.
Дмитро усміхнувся.
— Тільки й того?.. Я зараз пришлю Василакія. Він не тільки умілий, знаючий лікар, а й добрий цирульник. Як скажеш, так і зробить… Цей гречин — на всі руки майстер.
Гречин не забарився. На цей раз він приніс з собою не чорну скриньку, а велику дерев'яну тацю, на якій стояв глек з окропом, лежали ножиці, грецька бритва з тонкою ручкою із баранячого рога, бронзове дзеркало, мило, гребінець.