— Ага, ось воно що! — здогадався Добриня. — Як же його звати?
— Кузьмою… А ти звідки знаєш? — Ганночка була збита з пантелику.
— Кузьма… Кузьма… Я щось не пам'ятаю такого…
— Ну, де б же тобі пам'ятати! Йому було лише п'ятнадцять років, як ти зник з села… А тепер він… Тепер він…
— Гарний хлопець? — не то запитав, не то закінчив обірвану мову сестри Добриня.
— Гарний… — Ганночка зашарілася ще дужче. — А Росиця ще краща!
— Росиця? Хто це?
— Ну, його сестра молодша.
— Та, якої я не запримітив?
— Ти здогадливий.
— І вона запрошувала мене на млинці?
— Казала: приходь з братом.
— Гм, доведеться піти… Тільки ж зачекай, поки і я приберусь.
Він глянув на домашніх, але всі вони були зайняті своїм ділом, одна Милана, видно, слухала їхню розмову, бо раптом підвела голову від гребеня з мичкою — вона пряла пряжу — і пронизала його коротким, але гострим поглядом. Та тут же і опустила очі на прядку, ніби та прядка, що хурчала під її ногою, цікавила її найбільше. Добриня помітив це, але промовчав. Діставши з божниці бритву, яку зробив у кузні сам на зразок Василакієвої, поголився, одягнув Янчину сорочку, що була йому якраз впору, накинув на себе кожуха, шапку і кивнув Ганночці:
— Поїдемо! Я запряжу коня в сани!
У Лебедів хижа велика, простора, але сісти ніде: повно парубків та дівчат. У божниці горить свіча. За столом гамірно, бо там стоїть велика макітра з млинцями, і кожному хочеться підчепити з неї налисника, що пахне маслом і сметаною.
Назустріч Ганночці кинулася невеличка, але гарна, жвава дівчина.
— Ой, яка я рада, що ти прийшла! А ми збираємося кататися на санях! — защебетала вона. Щоки її зарожевіли, очі блищали. Зверталася вона до Ганночки, а зиркала на Добриню, і було ясно, що зраділа вона передусім його приходові. — Кузьмо, Кузьмо, а йди-но сюди, поглянь — хто до нас завітав!
З-за столу, відклавши гуслі, підвівся дебелий чорнявий парубійко. З-під густого чуба на Добриню несподівано глянули по-дитячому добрі очі.
— А-а, Ганночка! Добриня! І справді дорогі гості! Роздягайтеся та сідайте до столу — там, здається, ще дещо залишилося в макітрі! — і Кузьма так стиснув Добринину руку, що той аж засичав, хоча і сам був не із слабеньких.
— Ну й ведмідь! — Добриня потер затерплу руку. — Як тебе вимахало! І коли ти встиг стати таким? Пам'ятаю, безштаньком бігав…
— Го-го-го! Коли те було! — зареготав Кузьма. — А тепер, коли зустріну в лісі ведмедя, то не я від нього втікаю, а він від мене!..
Він сміявся гучно, розгонисто, як це роблять люди вельми дужі, сповнені життєвої сили, впевнені в собі.
Довкола всі теж зареготали, а надто Ганночка, яка не спускала закоханих очей з парубка.
Тим часом Кузьма, зблизька розглядаючи Добриню, вів далі.
— А ти, братику, залишився таким, яким я тебе пам'ятаю.
— Яким “таким”? — спитав Добриня.
— Не молодим і не старим, не високим і не низьким, не чорним і не рудим…
— Не занадто мудрим і не дуже дурним, — скориставшись паузою у мові Кузьми, вставив Добриня.
— Ну, я такого не сказав, — знову зареготав Кузьма. — А от що залишився у твої літа парубком, то від цього нікуди не дінешся… Гей, дівчата, ви чуєте — серед нас об'явився старий парубок! Ще й посивіє в парубках! Га?
— Колодки йому на шию! Колодки! — закричали дівчата. — Почепіть йому колодки, щоб не забув, що пора вже й за розум братися!
— Та жону придбати!
— Та діток годувати!
— Де господиня? Де Росиця? Неси сюди колодки! Та які найважчі! Щоб не забув ніколи, як справляв Масницю у Лебедів!
Росиця зашарілася, метнулася в сіни — внесла пару важких березових колодок, зв'язаних вірьовочкою, і повісила на шию Добрині.
Всі втішно заплескали в долоні.
— До танцю! До танцю! Де гуслярі?
Добриня розвеселів — від щастя, яке не покидало його з часу прибуття в Калиновий Кут, від молодечої сили, що буяла в його тілі, від радісних юних облич, що обступали довкола, від рідного духу, в якому виріс і який знову обгорнув його.
Він ухопив Росицю за тонкий стан і, не ждучи бубна і гуслів, закружляв з нею по хатині, сам собі примовляючи:
Сміх, вереск, гам. Він теж сміявся, приспівував і далі танцював з Росицею, згадуючи, що давним-давно ось так же весело приспівував цю пісеньку Милані і танцював з нею. Хтозна-коли, ніби минуло ціле життя. А всього ж п'ять років! Та яких! У якому лихові, у яких бувальцях він побував! І що готує для них новий час, нове майбутнє?