Він думав, що його ведуть до старшого — до якогось боярина чи й до самого князя, і сподівався, що його зразу ж відпустять, бо не відчував за собою ніякої провини. Та Доман повернув на задвірки, до князівських конюшен. Там, у закутку, темніла присадкувата дерев'яна споруда, зрубана з товстих колод. Замість вікон, у ній виднілися вузесенькі, завширки в долоню, прорізи, затулені зсередини ганчір'ям.
Добриню обдало холодом.
Поруб! Князівська тюрма! Так ось куди хочуть запроторити його!
Ніби вгадуючи його думки, Доман хижо оскірнувся:
— Так, так! Ти не помилився! Це справді яма! Поруб! Я в ній з ласки князя Михайла, боярина Дмитра та й твоєї, собако, просидів майже всю зиму! А тепера — твоя черга! Ха-ха! — І повернувся до підлеглих. — Киньте його туди! Та швидше!
Два дужі гридні схопили Добриню, втягнули крізь низенькі двері в темне приміщення і штурхонули в спину. Падаючи, він простягнув наперед руки — і це його врятувало, бо зумів ухопитися за якусь перекладину чи верхній брус зруба і, хоча й зірвався, впав у яму не головою вниз, а ногами.
Зверху загуркотіло, грюкнуло, видно, закрили ляду і замкнули двері. В ямі стало зовсім темно.
Якийсь час, ошелешений падінням і пригнічений тим, що з ним сталося, Добриня стояв мовчки, не рухаючись. Потім, тримаючись за стіну зруба і боячись, щоб не впасти у яму для нечистот, обережно ступив два кроки в один бік — стіна, в другий — теж стіна. Не розженешся тут! Справжня домовина!
Важкий розпач поволі, як холодне гаддя, почав заповзати в його серце. Ноги затремтіли, підігнулися, і він, опираючись спиною на слизький запліснявілий зруб, сповз униз, на нерівну дерев'яну підлогу…
Їдучи з невеликим почтом до короля Бели, князь Михайло Всеволодович несподівано для себе і своїх супутників зустрів у пушті[46] — угорському степу — половців. У долині, над заболоченою річкою, стояли рядком темні гостроверхі вежі-юрти на возах, перед ними горіли багаття, вешталися жінки, чоловіки, діти, на лузі паслися коні, ремиґала худоба, мекали вівці.
Князь не повірив очам і, вражений, повернувся до боярина Федора.
— Чи мені приверзлося? Чи й справді половці? І де вони тут взялися?
Сонце било прямо в обличчя. Боярин приклав долоню козирком до лоба.
— Половці! Їй-богу, половці! Помітили нас, сідають на коней і скачуть сюди!
Всі зупинилися. Гридні оточили князя — поклали руки на держаки мечів.
Половці наблизилися, їх було не менше сотні. Передній запитав:
— Хто ви?
— Я київський князь Михайло. А це — мої супутники, — стримано відповів Михайло Всеволодович. — А ви хто? Якого хана піддані?
— Хана Котяна… Я його син Тігак.
Князь зрадів.
— О, яким побитом хан Котян опинився тут? Я ж його знаю! Ми разом з ним билися проти татар на Калці. Я хотів би побачити хана!
Тігак приклав руку до грудей.
— Хан Котян з радістю зустріне великого князя київського. Я проведу вас до нього, їдьте за мною!
Вони довго їхали весняним степом. Сніг уже зійшов з землі. Було тепло. В голубому небі весело дзвеніли жайворонки. Рання весна пробудила землю від зимового сну — і вона щедро вкривалася молодим зелом, на повні груди дихала його духмяними пахощами, стріляла бростю й бруньками на всі боки.
На видноколі то там, то тут темніли юрти — то виднілися стійбища половецьких родів.
Стійбище хана Котяна виринуло з-за пагорба раптово. У великій затишній долині, над чималим озером курилися дими, стояло багато возів з вежами. Вдалині пастухи пасли отари і стада.
Ханська юрта вирізнялася з-поміж інших більшим розміром, білим кольором та тим, що стояла окремо на крутому березі. Перед юртою горів вогонь, а біля нього на товстій сірій кошмі, застеленій килимом, сидів, підібгавши під себе ноги, сивий старий половець у малиновому чекмені та лисячому тумаку[47] на круглій голові.
Хан Котян! Обличчя його було темне, пооране зморшками, рідкі сиві вуса звисали на рота, але з-під важких повік світився чіпкий, уважний погляд карих очей. Він давно запримітив верхівців, упізнав сина і тепер намагався розпізнати незнайомців, що їхали з ним.
Тігак скочив з коня.
— Великий хане, я привів київського коназа Михайла — він їде в Естергом до короля Бели.
Котян довго вдивлявся в князя. Потім, упізнавши, досить прудко, без видимого зусилля підхопився і розкинув руки для обіймів.
— Ай справді князь Михайло! Я радий вітати тебе, княже, у себе дома!
Князь обійняв Котяна.
— Скільки літ, скільки зим, хане!.. Однак мені дивно бачити тебе не в Половецькій землі, а в Угорській.