Гунька була ціла. Накинувши її наопаш, вернувся до сходів, сів на сходинку і загасив свічку.
— Ось де примари домують, знеможені душі померлих, — прошепотів.
Його обняли таке знесилля, така втома, яких досі не знав і не відав. Поклавши на коліна руки, схиливши голову й дивлячись у пітьму, знову наче бачив той у кайданах кістяк і проказував до нього, до всіх тих, хто тут сконав:
— Слався, mori immortalis — безсмертна смерте… і ви, мученики-мерці, мене benedicte[7],— та й поклав голову на руки, а чи тільки здрімнув?
Гунька гріла. Йому не хотілося ворушитись. Здавалося, якщо поворухнеться, тепло втече з-під гуньки, холод візьме за плечі, наляже на груди. Але очі вже не склеплювалися. «Що від мене ще хоче клятий Ієремія? — вламувалася думка. — Чому не настромив мене на палю? Навіщо розкував, кинув сюди? — Здогад поставав над здогадом. — Щоб настрахати, налякати оцим пеклом?.. Мене налякати, настрахати?! Хіба він такий недорікуватий? Чого ж він хоче?..»
Думка вламувалась за думкою, відкидаючи здогад за здогадом, і тут, на сходинці темниці. Морозенко гостро, люто відчув свою програну битву. Серце стиснулося. Хотілося накласти на себе руки. Він здригнувся. Заскреготів зубами. Застогнав. І скрегіт зубів, і його тяжкий стогін вросли у непіддатливі мури. Прогуло і замовкло: камінь.
Його звело. Він піднявсь і заходив — від сходів і назад, не боячись у суцільній темряві вдаритися лобом об стіну: «Чому я не впав від шаблі? Чому не втопивсь? Навіщо я дався живцем до рук?..»
Хода гула під склепінням: його носило по світах, ходив по мудрість у Краківський університет, вчився у славній Падуї — скрізь, де міг, дошукувався правди. Мати знайшла його в Замості, в Академії. Зняла зі своєї голови очіпок, вив’язала з кінця пучку попелу — це і була найбільша наука, якої він набув: захистити рідну землю або самому стати попелом.
Він послухався матері.
І, снуючи темницею, простежуючи хід битви, перебираючи її подробиці, навісніючи від ханської зради, полковник думав: «Поразка, розгром наступили не на доброводівських полях, поразка, розгром почалися давно: кожен наслідок має свою причину… історія нещадна».
Коли він терзався, нетямлячись у муках, над ним, на середньому поверсі замку простору залу залило світло свічок і свічечок. Музики на хорах почали грати марші. Під їх величальні звуки на дубові ослони за дубові столи всідалося чин за чином панство. Зі стін, з портретів на них дивилися королі, князі, гетьмани. Всі чекали виходу Яреми Вишневецького.
А Морозенко думав: «До якої чорної біди, до якої скрути треба було дійти, щоб брати собі у спільники хана? Це ще гірше, ніж повірити вовкові. Ситий звір ягняти не зачепить. Ворожіших ворогів не буває. Але на кого було покластися? В кого шукати допомоги? Де той брат і товариш? Де слабкість, там і зрада, і початок поразки. Хіба ні? Хіба не такий плід, яке дерево?..»
У цей час Ярема Вишневецький і король, взявшись під руки, ступили в бенкетну залу. Їх чекали інкрустовані діамантами крісла. Музика втихла: почався церемоніал на честь переможців. Спалахнуло ще більше вогнів і вогників. Шовкували шовки, оксамитились оксамити, переливалася парча. Король дарував першому шляхтичу Яремі Вишневецькому шаблю, оздоби якої коштували мало не половину королівських скарбів. Цю шаблю він назвав шаблею ойчизни. Нагороджений прийняв її, ставши на коліно. Підчаший подав, знак, і з’явилося, засновигало безліч слуг. У золотих келихах заграли напої. Хто любить лити кров, той підігріває себе вином.
А в глибокому підземеллі ходив і карався Морозенко. «Я не виню коріння, — казав собі,— бо я з дерева свого роду». Він зупинився, втуплюючись у темінь. Калган просився, щоб його посмоктувати. Він зворухнув язиком, посмоктуючи його — коріння степу. На нього дмухнуло полином, і він побачив себе малим хлоп’ям на порозі хати під солом’яною стріхою. Йому пригадалося, як батько взяв у поле. Орав плуг, тяглася борозна. І Морозенко думав: «Я вродивсь, начеб виорався з тієї борозни. Ми всі начеб виоралися з борозни — батько, мати…» В батькових руках чепіги, а за плечима — гаківниця. Напоготові шабля. Батько косив, молотив, а зброя напоготові, бо кожної миті могла з'явитися татарва. І згадалося Морозенкові: «Земля любить плуга, а не кулю: хоч і засієш поле кулями, та воно хліба не вродить. А я люблю землю», — так приказував батько. Гречкосій, але й козак. Ходив у походи, бився — його груди в борознах-рубцях, як поле. Мати, колінкуючи, дмухала на свої грядки, як на рану. Земля родила. Кому хліб, а кому заздрість. З турком-татарином шабля на шаблю, а з панами? Пан людини не знає: ти і все твоє — його, даровані йому богом і законом у спадок на вічні часи, ти — раб, худоба. І коли ти не хочеш бути волом, ні тобі хати, ні тебе — у вогонь.
Морозенкові очі кресали у темряві: «Чужий чи свій пан, паша чи магнат — з ним лоб до лоба!»
Стіни темниці набрякали слизотою, склепіння просякали цвіллю, і долівка тхнула тліном — слизота, цвіль і тлін розвержували йому душу, а над ним вигравала музика, лилося вино — яскрава зала тріумфувала, сотні ставних ніг і ще ставніших ніжок готувалися повести йому на голові граціозний танець.
Він не піднявся на сходинки, не шукав у ніші кресала: не хотів запалювати свічку, не хотів торкатися хліба й води, гидуючи панською ласкою. Йому не жаль було своїх літ, які загубив, ходячи по своїй землі і в чужину по науку, ні свого молодого віку. Хіба ж не навчився — доріс до шаблі?
І в той час, коли банкетна зала, шаліючи, справляла учту на повернення, на впровадження золотого спокою, він повторював собі:
— Ти вчився гідно жити, але головне — куди важче: гідно померти!
Стало байдуже, що хотітиме, чого в нього домагатиметься Ієремія, син магнатки Раїни — фундаторки не одного монастиря для схизматів. Чи вона передбачила продажність душі свого паростка? Та хіба постом і молитвою можна викупити зраду?
Морозенко нагострював свій розум: смерть і життя — явища зовсім різного ладу. Смерть пережити неможливо.
І стало байдуже за себе. А матері було шкода, бо це недобре, коли матері гублять і ховають своїх дітей: справедливо, коли навпаки.
Він проказав:
— Простіть мені, мамо…
Його голос вдарився об стіну, вернувся, і йому начеб причулося: «Прощаю…» Він хотів сказати: зробив усе, що міг, але не сказав цього, думаючи: «Ще не все зробив, ще повинен, мушу…»
Йому уявилася давня місячна ніч і мати. Він бачив свою матір — у личаках, у благенькій свитці, в очіпку. Вона стояла журна-журна під нерозвинутим дубом. Йому в грудях мліло серце, щось стискало за горло. Здавалося: мати тут — стоїть під дубом, і дуб розвивається. І як уявилася йому мати, так ясно і чітко згадалися всі походи, всі битви: трубить сурма над Жовтими Водами, трубить над Пилявцями… Утікає король, утікає Ієремія, гине погане панство — рідна земля визволяється?
І Морозенко прошепотів:
— Хто цього не бачить і не пам’ятає, той сліпий або йому відібрало пам’ять.
Тут, у підземеллі, у цій норі він був не сам: з ним була мати, вірні побратими, його полк — хто наклав головою і хто залишився живий, щоб боротися і не здаватися.
— Земля визволяється… — казав він серед кам’яних мурів. — Вона все одно визволяється… Кляте панство хіба не за це мені найлютіші кари… Згадав панів, тьху! Шкода мови.
Його голос гучав.
— Хай четвертують і розкидають мене по шляхах — не страшно. Страшно і соромно стати на суд у кайданах.
Молодий вус роздмухувався.
— Хай садять на палю, хай шкварять у котлі, хай вішають — я знесу всі тортури, а не стану на суд у кайданах. Ви чуєте, мамо, товариство?
Кам’яні стіни відлунювали стогоном: «…не стану…»
Він не знав: надворі ніч чи день? Який день? Він гострив свій розум і підіймав свою душу: жив у вічності й для вічності.
Приходили гайдуки. Щось ставили, щось забирали. Пробували з ним забалакати:
— Козак не світять свічки?
— Я і так бачу всю вашу наймитську ницість.
Він не торкався їжі: смоктав калган-корінь і пив воду. На що надіявся? Чого сподівався? Зогнити, а потім стліти, як зогнили й стліли кинуті у цю яму до нього, дарма що його не приковано до стовпа і не посаджено на ланцюг.