Люди були чемні, перепитувати посоромилися, так і поснули. Лише молодик не спав.
— Чого ти не спиш, Іване? — питається сонце.
— Хіба ж ти не знаєш, що перепитуєш?
От сонце насипало йому в кишені насіння і каже:
— Гляди, не розсип. Вернешся додому, посій.
Ніхто цього не чув і не бачив.
А коли люди попрокидалися, сонця в палатах вже не було. Воно викочувалося аж на тому боці неба.
Люди подумали, що даремно били ноги і марно гайнували час. Не допомогло їм сонце. Хоч воно і високо, але само не знає, де те добро.
І стали всі насміхатися з молодика.
— Іван дурень! — беруть його на кпини.
А Іван мовчить, держить руки в кишенях. Смійтеся, думає собі. З тим і рушили додому. А коли вернулися, Іван каже:
— Нумо, копайте мерщій землю, а я буду сіяти добро!
Ніхто його не слухає. Нехай копає, якщо йому хочеться. І давай ще дужче з нього підсміюватися. Іван копає, а вони за животи беруться.
— Іван тому й дурний, що він Іван!
А він пріє, та не кидає роботи. Накопався, аж ниє у крижах. Сонце з неба підморгує, додає йому охоти.
Та як кинув Іван у землю насіння з однієї руки — жито так і стало лавою, сипонув з другої — а пшениця ще густіша. Сипонув ще раз — і забіліла гречка, а на ній бджоли. І запахло хлібом і медом, як на столі у сонця.
Люди побачили і перестали сміятися.
— Дай і нам, — просять.
А він показав їм свої набряклі руки і каже:
— Робіть…
Відтоді люди почали орати і сіяти. Земля вродила добро… Та ти їж!
А вона показує дві порожні долоньки.
Годувати сирком легко. Ставлю його в тарілці, не здираючи тонесенького папірця.
— Тьху, безтолковий, як бабуся, дає дитині з папірцем! Бабуся не бачить! — і здирає папірця, і береться за ложечку.
— Ти їси, аж за вухами у тебе лящить.
Вона перехиляється зі свого високого стільця до мене, підставляє вухо, щоб я чув, як за ним лящить.
Наша кухня пахне житом. Жита вийшли з поля, переступили межу міста і, не боячись ні металево-бетонного брязкоту, ні лихої години, восени пахнуть весною. Колосся так і б’ється об вікно.
Воксанка сьорбнула чаю і вже підхопилася на своєму стільці. Показує, яка вона велика, мало не дістає руками стелі. І так шпарко-шпарко:
— Спасибі, татку, за обід, що наївся дармоїд!
Я схоплююся, підтримую її.
— Коли я їм сосиску і сирок… — проказую.
Вона повторює:
— Коли я їм сосиску і сирок, то… — і запинається, ніяк не може затямити, коли обід, коли вечеря, а коли сніданок.
— То… — тягну я.
— То… — тягне вона.
— Сні…— підказую їй.
— Коли я їм сосиску і сирок, то сніданок. Дякую, татку, за сніданок, що наївся дармоїд!
А дощ не вщухає. А в наших закапелках порожньо. Треба на базар, у магазини.
Поверх руденьких колготків натягуються синенькі штанці. Капці — геть. Ноги малі, капці сукняні, а якось непомітно попротиралися. І великий пальчик лівої ноги сміється своїм рожево-синім нігтем.
— А де черевики?
Босі ноги лупу-лупу, та не по килимі, по паркеті.
Я заглядаю під шафу. Там у картонній коробці цілий склад її взуття, але тих черевиків, що нам треба, червоних, підбитих сукном, нема. Куди ж вони запроторилися?
Воксанка згинці під стіл, під диван. Головою об щось стук — почухала, рукою лясь стола, щоб знав, як битися.
— Де ті кляті черевики?
— Со? Ті, що ми вдвох купили?
— Та ті ж!
Вона пам’ятає, хто їй що купив, що прислали баби і діди.
— Во, во! Бач, то Піх взувався!
Піф — плюшевий собака. Він розлігся у зеленому візочку, вкрився по самісіньку шию байковою пелюшкою.
— Що ж це він завалився у черевиках? Нечупара!
— А йому зимно, б-р-р!
Садовлю її собі на коліна, взуваю. Шнурівки довгі, зробив по дві петельки, тягнуся, щоб дістати з машинки кофточку, а Воксанка з колін і гиць на інший диван, з дивана — до балкона, за штору. І виглядає з-поза штори, хитра: лови! Ступив крок — зовсім закрилася шторою.
— А нас на ринку чекають і сушать голову, де вони.
— Хто?
— Ті, що продають.
— А грошики в тебе є?
Біла голова лізе в кофточку. Кофточка тісна, рукам боляче, коли їх всовуєш. Крик і сльози. Проткнули руки — сміх.
Тепер розчісуватися. Волосся баранцем, вся потилиця в кучерях. Над лобом гребінцем можна, а в тих кучерях-баранцях?
— Щіткою!.. Ти щіткою! — вирвалося.
Шукаємо щітку. Зачесалися, зелену шапочку з балабончиком на голову, а яку курточку?
— Не бабину, не бабину!
Бабина гарна, з мережкою, але її треба вдягати через голову: рукам боляче.
Вона не хоче плаща з башличком, не хоче ботиків. Вертиться дзигою, гульк на кухню, гульк з кухні.
— Ми на гульку?
— Ні, на ринок.
— А я хочу на гульку. Я буду ховатися, а ти будеш мене шукати…
— А що їсти будемо?
Нарешті якось спорядилися. Господарську сумку з порожніми пляшками в руки, двері навстіж — вийшли.
Перед самісіньким парадним велетенська калюжа. На подвір’ї не видно й собаки. Це так мовиться. У нашому дворі собак-дворняг нема. Є в однієї господині цуцик, так вона держить його в кімнаті, виводить гуляти в чорних шлейках.
Воксана миттю знайшла галузку, сидить над самісінькою калюжею, щось собі ворожить.
— Давай руку!
— А цьо дощ?
— Насілися хмари, і сонце плаче.
А вона в калюжу:
Співає на свій лад польську пісеньку та ще й притоптує, вихитуючись і вигинаючись.
Назад, додому, перезуваємося, бо ноги мокрі.
— А ти бусики мені купиш?
— Ми ж на базар, а не в універмаг.
Тепер я не відпускаю її руки. Вона йде, підстрибуючи. Нагнівалася. Чи за те, що я накричав, щоб не лізла в калюжу, чи за те, що не йдемо купувати бусики?
— Мир миром, пироги з сиром…
— Ми дружечки красні! — гукає вона, вже не гнівається.
Наш ринок називається Лук’янівський. Ми живемо недалеко від нього. Всі так і кажуть, що ми живемо на Лук’янівці.
По тротуарах дзюрчить вода. Асфальт повиколупувався, і на базарі — калюжі. Ми їх старанно обминаємо, і Воксанка повчає:
— Дивись мені, не вступи!
Дощ і пронизливий вітер позаганяли базарян під дашки-покриття.
Базаряни, особливо баби, поскулювалися, поховали руки в рукави, сидять, як індички.
— А тут Бабаїв нема.
— Де б вони тут взялися?
Ми купляємо, не торгуючись, швидко. Картоплю з ваги і в сітку.
— А то тобі, мала, — докидає баба ще одну картоплину. — Як тебе звати?
— Воксанка, — і очі під лоб.
— Рости велика!
Ми вдвох дякуємо бабі за картоплю і за добре слово.
— Я допоможу тобі нести, тобі тяжко, — схоплюється Воксанка.
Купуємо буряки, моркву, капусту, м’ясо, і всім хочеться знати, як називається дівчинка в плащику з башличком. І всі на її малу долю щось підкидають: жменьку квасольки, хвостик петрушки, а м’ясник у рундуку — лишок м’яса.
А в молочарні треба ставати в чергу. Черга — довгий хвіст, і ніхто не поступиться, ніхто не пропустить наперед. Дорослі — великі забудьки. Вони зовсім забулися, не хочуть пам’ятати, що колись були дітьми і як-то важко їм тоді було встояти на одному місці. І всі вони такі смішні в своїй ніяковості, і нема кому їх присоромити.
— Та пропустіть…
— З такою дитиною можна постояти.
— В мене двоє зачинено.
— А я на зміну.
— Апчхи! — то Воксанка.
Ми так і забули купити дитячий сирок.
Біжимо під дощем у булочну. Булочна простора.