Великі очі такі ясні, що в них годі приховатися лукавству, ворожнечі, невірності. Вони як синє, без здиної хмарки бездонне небо над високою Верховиною і глибоким Дінцем. Тільки небо одне, а їх — двоє. Дивляться — купають світ у любистку і м’яті.
З уст не сходить усмішка: вабить, зачаровує, як світанкова зоря, що переливається над землею, віщуючи мирний день.
В її мові не прохоплюються ні писк зажерливої сойки, ні скрекіт сварливої сороки, ні клекіт погордливої орлиці; чайка і горлиця — її пташки. Вона рідко мовить якесь слово: робота. За неї кажуть руки: кожна пучка віддає стільки тепла і ласки, що камінь і дерево стають людьми. Щоб вони не мізерніли, вона тихо виводить старовинну пісню за роботою… В’ється угору й кигиче над дорогою срібнопера чайка, озивається з темної діброви невидима горлиця — це вони співають її голосом.
В грудях у неї б’ється живе, добре серце. Воно таке віддане, таке незрадливе, як у величної лосихи, що виводить із страшних нетрів, із ще загрозливіших пропастищ своїх бистрооких і безтурботних, дзвінкокопитних і молодорогих теляток. Ріки дарують прохолоду, сонце — тепло, а вона віддає себе своєму родові — мати.
НАРОДЖЕННЯ СИНІВ
Під горою, перед вигоном, була собі хата. В ній жила жінка-солдатка. З гори починався ліс, долиною текла річка, Тому всі казали, що та жінка-солдатка сидить край лісу і край води.
Хата була під солом’яною стріхою, на дві половини. В одній половині, без вікон, човплася худоба, а в другій, з одним малим вікном, — людське житло.
Вже отелилася корова — привела теличку. Вже покотилися вівці народилася біла ярочка й чорний баранець. Господиня попереносила їх через поріг — забрала до себе, щоб їм було тепліше. Лисенька звелася на ніжки, ярочка й баранець вистрибують собі, а вона сіла під вікном, радіє і журиться:
— Мої ви клопоти, хто ж вас буде пасти, як у мене пастуха нема?
Коли це у вікно: стук-стук… Тихо, лагідно. І говорить:
— Буде аж два… Буде аж два…
Господиня обернулася. Теличка, ярочка й баранець перестали бавитися, теж дивляться й собі, а у вікно стукає сизий дикий голуб і каже людським голосом:
— Щоб не сталося, а ви не лякайтеся, бо цієї ночі народяться пастухи, які пастимуть людську долю…
Сказав, фуркнув і полетів.
Лисенькій і овечкам що? Вгрілися, полягали під припічком і заснули, а господиня не лягає, сидить. У печі вигоріло. Вогонь згас. Залягла така темна, невидна ніч, хоч око вийми, а жінка-солдатка сидить: вірить і не вірить сизому дикому голубові. Непомітно й здрімнула, сидячи на стільці, бо була дуже втомлена: скрізь сама, хоч розірвися…
Зашумів ліс, завирувала річка.
«Чи то мені вчувається, чи, може, сниться? — думала вона. — Такий вітер — буря!»
Опівночі вдарив грім, блиснуло, освітило небо й начеб щось важке упало на поріг, і хтось навстіж розчинив двері.
Валиться ліс, річка виходить з берегів, перекидає хату!..» — отак думаючи, вибігла надвір.
Біло. Тихо, як у вусі. Нишком поскрипує мороз — ходить по зорях, черкає по місяцю, сніги іскряться. Ліс мовчить, а річка під кригою.
Звідки узятися тому грому? Ще зима. Що ж я собі навигадувала? — запитувала саму себе.
Дивиться: на порозі лежать ковадло, молот — і сполошилася: «Звідки? Хто підкинув? Що за знак? Почнуть шукати, допитуватися, хоча б нічого злого не трапилося! І кому я що винна?»
А ковадло і молот спалахкують осяйним блиском — поріг світиться.
Вона за те ковадло, за того молота: покидає їх у сніг, загорне, щоб не було й сліду.
А на стріху сів сизий дикий голуб і гуде:
— Це ковадло, цей молот з неба. Вони — твоїх синів.
— Де ж ті мої сини? — крикнула жінка-солдатка.
— Чи ж ти чула, що я тобі казав звечора, а чи й досі не віриш? — була їй відповідь і голосне лопотіння голубиних крил.
З ковадлом, з молотом увійшла до хати.
На ліжку, в сповитку лежало двоє хлопчиків. Лисенька теличка й овечки — біла ярочка й чорний баранець — дихали на них, зогріваючи їх своїм духом, бо розчинена хата зовсім визимніла.
— Недарма гриміло і блискало: усе справдилося, — сказала вона.
КОЛИСКОВА
Хлопці лежали в колисці, підчепленій до сволока. Колиска була виплетена з липової кори.
Жінка-солдатка, ставши матір’ю, колисала їх, прядучи кужіль. Коли вони починали чогось пхинькати, вона, не кидаючи веретена й не перериваючи нитки, погойдувала колиску і співала пісню, яку співають усі матері своїм дітям, щоб вони не плакали:
— Лю-лі… Лю-лі…
Колисанку слухали не лише хлоп’ята, а й телятко з ярочкою й баранцем, бо все мале виростає і вбирається у силу з маминої пісні.
Сини собі спали. Колиска пахла цвітом і бджолами.
Інколи ж вони заливалися таким плачем, що аж синіли, і їх ніяк не можна було заспокоїти.
Мати пряла кужіль і виводила ніжним голосом про те, що кіт спить і мишки сплять, а вони все одно не вгавали. Тоді вона тихо виливала:
— Знаю, чого ви заходитеся… Ви гукаєте тата. Забрав вашого таточка Цар на війну.
Щойно ці слова зірвалися їй з язика, як під хатою гуркіт: — хтось іде, та не один.
Двері розчинилися, начеб їх проламано, і на порозі виросли сільський Голова і Стражник.
В колисці притихло, примовкло, мовби на неї дихнуло морозом.
— Згадали Царя і накликали… — схопилася мати. Веретено впало на землю — нитка урвалася.
— Що ти сказала? — бовкнув, доскіпуючись, Голова. В його руках довга палиця, а на грудях — бляха.
— Згадала Царя, а ви тут як тут. Правду кажуть: про вовка промовка, а вовк і в хату.
— Що-що?! — розкричався Голова.
А Стражник стоїть з пікою і мовчить: мотає собі на ус, записуючи в умі кожне слівце.
Голова грізно стукнув палицею:
— Ти мені кинь про вовка і всіляке таке. Ми — Царські! І ти — Царська. Все, що ти маєш, — Царське! Кожен палець на твоїй руці — Царський! І все-все… — Тут він закотив під лоба очі, начеб побачив самого самодержця, розкинув ручища, ніби обіймав всесвіт, і гаркнув: — Царське!
Цар, Царські, Царське — то були його улюблені слова, і він їх так проказував, начеб прибивав печатки.
— Радуйся і веселися — твій чоловік поліг за Царя, — сказав.
Ця лиха звістка стиснула матері в грудях серце. Мати обхопила руками голову й заніміла. Колиска зайшлася плачем.
— Та в тебе приплід? — гукнув Голова, глянув у колиску і напустився: — Чого ж ти їх досі ще не записала? Їх треба записать! Я ще нині пошлю депешу самому Царю, що є аж двоє нових хлопців. Ну й що з того, що твій чоловік поліг? Один поліг, а двоє народилося. Нехай Цар знає: його Царський народ безсмертний.
— Я ще й удова! — тільки й сказала мати.
Голова і Стражник забралися, а вона мусила нести записувати своїх синів.
Одного назвали Кузьмою, а другого — Дем’яном. Писар так і записав у грубій книзі.
Мати гойдала колиску і співала:
— Ростіть, Кузьмо і Дем’яне, мої сини, мої сироти.
Вона співала ще з досвітку, клала свою пісню хлопцям у голови, щоб шуміла їм калиною, а сама — до роботи. Носила з лісу й рубала дрова, поралася коло худоби, перебирала насіння, готуючись до весни.
Корова давала трохи молока. Кузьма і Дем’ян не були голодні.
Мати співала, купаючи і сповиваючи синів-сиріт ввечері.
Тоді бралася за кужіль, тягла нитку їм на сорочки і співала:
— Дочекаємося весни, будемо поле обробляти — розум сіяти, красу садити…
Ввечері вона була дуже вимучена. Очі самі злипалися. Засинала, сидячи за кужелем і над колискою.
Кузьма і Дем’ян чомусь не хотіли спати серед ночі. Якщо заводився один, пхинькаючи, то починав заводитися й другий. Вона зривалася й світила свічку.