— Не доберу, чого ти хочеш?
— Хочу знати, як люди живуть.
— Людей багато, і вони всі різні.
— А як вони всі живуть?
Я показую їй на вікна: багато є вікон, і в кожному вікні живуть люди. Але це її ніяк не переконує. Тоді я кажу, що кожна людина хоче кимось бути: орати землю, робити плуги, літати в небі, плавати в морі. Але й це її ніяк не переконує.
Невже вона хоче знати самісіньку людську суть? Нехай слухає байку-витрабаску.
Жив собі Грицько-недотепа. Спочатку, як всі люди, жив. Аж ось його наставили пастухом.
Галасує, бубонить Грицько, що у великім щастю.
Дали йому порося.
Ще дужче галасує, бубонить він, що у великім щастю.
Дали йому корову.
Він ще заповзятіше галасує, бубонить, що у великім щастю.
Дали йому бугая.
Він аж репається, галасує, бубонить, що у великім щастю. А вовки тим часом на осінь череду розігнали.
Дали йому по шапці, а Грицько в крик:
— Горе мені! Горе!
— А мені його зовсім не шкода.
На нас мчали широкі вулиці, широкі проспекти. Ми їх перетнули, і нас проковтнуло метро. Потягнув ескалатор — побігли перед нами сходи.
— Галасує, бубонить, — наспівує Воксанка. — А як воно крутиться?
— Метро? Там, унизу, стоять два слони.
— Такі, як у зоопарку?
— Ще більші. Вони вхопилися за дві великі корби[21] і крутять тими корбами, щоб ми з тобою могли їхати.
— А ти покажеш мені тих слонів?
— Зараз до них йти не можна. Слони нас побачать і перестануть крутити корбами. Уявляєш, що тоді буде? Сходи зупиняться, і всі люди попадають.
Це її переконує, бо ми самі стоїмо на східцях, які ведуть нас до вагонів.
Одна багатоголова людська течія тягнеться вгору, друга мчить донизу.
Приручений супротив — туди і назад — пливе у сірому неоновому світлі. Люди квапляться, біжать. Вони хочуть наздогнати свій час. А їхній час все одно не спиняється. Вони квапляться, бо ніхто з них не знає, скільки кому відміряно. Штовхаються — дорогу, дайте дорогу! Дорогу куди? Кому зривати квіти, кому їх садити? І вони не помічають одні одних, держачи свої голови на однаковій висоті. В шумі змішується докупи їхній сміх, їхні слова, але кожен захищає свою волю. Та в усіх них є щось прекрасне — вперед, там ліпше, як на східцях ескалатора.
Нас теж щось жене вперед. І я підіймаю малу на руки. Ні на кого і ні на що не дивлячись, вплигуємо у синій вагон, хтось поступається місцем, — вагони переганяють вітер. Свище чорний тунель. Їзда полонить нас. У вікно нічого не видно, крім самого себе. Зникає простір, час. Є одне — швидкість. Нам добре линути. Коли линеш, завмирає серце.
Вагони врізуються в білий день. Мабуть, з такою силою вилітають з клітки на волю пташки. А наші ноги не хочуть нас нести: відвикли.
Віадук. Мости. Перед нами Дніпро. Над нами дніпровські кручі. Не чутно, чи колише, чи пливе Дніпро. Німують високі кручі. Все спинилося. В Дніпрі відбиваються дерева і ми. Нам тільки здається, що стоїмо на місці: ми пливемо.
— Татку, татку!
— Що?
— А цьо дерева?
— Як дерева?
— Хіба дерева були завжди?
— Ні.
— А хто їх посадив?
Стоїмо над Дніпром, і дніпровська хвиля каже: дерева — це люди. Це всі ті, хто боронив, хто страждав і хто поліг за мене. Всі вони виросли деревами.
Гуде вітролюбний дуб у зеленій киреї. На ньому кора — що кольчуга. Він розкинув своє гілля над ясенами і кленами — молодими молодиками. Зависла між ними калина — червона слава. Широкий дуб ясить відвагу.
А над самісіньким берегом розпустила свої віти верба — дубова мама. Вона виросла, щоб бути журбою. Сумує сива, плаче стара. Об неї розбиваються всі бурі.
Там, на голій кручі, тополя. Стоїть одна, у хмарі. То наречена. Вона незрада.
Всі вони задивилися у Дніпро, ростуть мужністю, журбою і вірністю. Хто їх подужає?
Так казала дніпровська хвиля. Та, що спливла, і та, що надбігла й колисалася.
Походивши по набережній, ми спустилися до самісінького Дніпра і посідали на камені.
Наче довгі кучугуристі острови, пливли важкі баржі. Снували незугарні річкові трамваї. Блискавично прошмигнув глісер. Велично розтинала хвилі «Ракета».
Легко, як луки, звисали мости. На небо вийшло надвечірнє сонце, і високоголове диво Печерська розлило золото.
На тому боці, на пляжах, хтось купався. І на човнах лопотіли білі вітрила.
З-під великої синьої хвилі вийшов дід. Ми не побачили, коли він з’явився. Але він вийшов з-під великої синьої хвилі. Той дід був такий старий, як світ. Він пробував у Дніпрі.
— Добрий день вам! А чи можна з вами посидіти?
— Чому ж не можна?
Старий сів між мною і Воксанкою. Він був чимось подібний до діда Микити, який курить під яблунею серед поля, і до Дмитра Борисовича, який бував у бувальцях, і до дядька Миколи, який дивує всіх своєю самотністю.
Коли дід сів, камінь так і вгруз у землю. Сиве волосся сивою хвилею спадало дідові на плечі. В нього чоло, як та висока біла виспа. Брови — наче ті кручі. А очі — дві тихі заплави. Ніс схожий на човна. Губи — два береги, що зійшлися докупи. А підборіддя — дніпровський поріг, вилизаний сонцем. Він не мав бороди. Замість неї вуса — довгі весла.
Він був великий, і все в ньому було велике. Своїми широкими плечима дід тримав небо. Підняв руку, і на неї сіло сонце. Тоді його очі стали прозорі й лагідні. І на його обличчі явилася велика ласка — запахло Дніпром.
Я згадував: «Чи він рибалка, чи бакенщик?»
Воксанка його не злякалася. Він взяв її на руки і спитав:
— Ти, певно, любиш солодке?
Я подумав, що він пасічник.
— Мені солодкого не можна, — відказала вона.
— А я любив солодке, та його в нас ніколи не було. Бабуня мали мед, та вони замкнули його в скриню. Там він і стояв у горщику. Коли це раптом бабуня ніби зібралися вмирати. Вже їх і висповідали. Скриня в коморі. Я посилаю менших (нас було повна хата): що там бабуня роблять? Ті побігли й кажуть: прощаються з дідом, просять прощення. Я стою за дверима, через шпарку мені видно: пішли дід. Мабуть, будуть далі мотузки собі сукати, а бабуня вмиратимуть. Посилаю знову менших. Вони й передають мені, що бабуня лежать на ліжку, склавши на грудях руки. Я до скрині, вийняв горщика. Ми понаїдалися меду, ще й на пасовисько набрали. Пригонимо з обіду. Я думаю, що бабуня вже вмерли, що їх нема. А вони стоять на порозі, годують курей. Зобачили мене й кажуть: «От хто мій мед забрав, а я його на коливо припасувала! А візьми-но його, діду!» Мені дивно, що мертві можуть годувати курей і балакати. А дід тим часом мене за руку, прив’язав тим мотузком, що сукав, а іншим давай шмагати. Відтоді я й зарікся на солодке. Відтоді я знаю тільки гірке. Така мені покута.
— А бабуня? — спитала Воксанка.
— Бабуня живе. Вона не вмре, бо я з’їв її мед. З чого коливо робити, якби вона вмерла?
— А дідуньо?
— Дідуня повісили.
— Вороги? Правда?
— А хто ж? Он на тому дубі,— і він показав на дуба, що в зеленій киреї.— Скільки моїх на ньому повішено. І сам я висів, та зірвався.
— А що таке гірке, діду?
Він спочатку подивився на мене, тоді на Воксанку.
— На світі все гірке, дитино, крім роботи.
— А що ж ви робите?
— Бережу Дніпро, а то остануться самі мости.
— Він же глибокий, діду!
— Е, міліє. І якби обмілів зовсім, тоді повтікають могили і геть понесуть із собою землю.
Блищало сонце, а сиве дідове волосся стало як хмара. На його високому, як та біла виспа, чолі лягли важкі тіні. Брови звихрилися — на кручах дув вітер. І дві тихі заплави очей посіріли, стали суворими. І човен його носа, і береги його губ, і гладенький поріг його підборіддя — все отверділо, все стало кам’яне. І кам’яні стали весла його вусів.
Ми його ні про що не питали.
Він сидів на камені й тримав на своїх колінах Воксанку.
— Дніпро до нас і після нас, — сказав.
Мовчать береги — тихий Дніпро. Нема хвилі, вільно розлігся він на всю широчінь сходу і заходу. Не крикне над ним розпачлива чайка, не скинеться десь хижа риба, не зашумлять темні верболози. Прозорі дніпровські плеса. Дно аж виблискує. Здається, що в такий час, ніби з долоні, видно його, ясного, як небо, чистого, як день, і високим Карпатам, і неосяжному степові. Пийте Дніпро хто скільки хоче! Він повний тепла і ласки. І дивує, і милує тим теплом і тією ласкою весь світ. У ньому купаються гори, ліси, хмари. Червоне сонце стоїть на його самісінькому споді, пірнуло й не хоче випливати. І радість великої благословенної тиші стоїть аж до синього моря.