Дочинец Мирослав - Горец . Воды Господних русел
Мирослав Дочинець. Г орянин. Води Господніх русел.
Роман.
Дизайн і верстка Людмили Луців. Коректор Олеся Марковим
OCR: e-puzzle.ru
Незбагненна історія про дивовижного чоловіка, який несподівано втрачає все і починає свою щоденну боротьбу за кожну п ’ядь родової землі, кожну крихту родового скарбу. Ця книга - про «стяжання духу», мудрість любові, про пам 'ять серця, силу терпіння і високість людської душі. І про те, що кожен наш день - це сходження до чогось і спуску нікуди...
А ще між рядками цього роману буяє джерельний нурт стихії Карпатського Світу.
Цю та інші книжки Мирослава Дочинця можна замовити за тел.: 050-6713717, 098-028-6332 або за адресою: вул.Луки Дем’яна, 5. м.Мукачево 89608. e-mail – mido.mukachevo@rambler.ru
© М.І.Дочинець, 2013.
© «Карпатська вежа», 2013.
І5ВКІ: 978-966-8269-36-3
Усі авторські права застережено. Передрук тексту чи фрагментів без відома автора заборонено.
Моєму Кревному Роду, що тягнеться живим ланцом із гір і лісів і тече рікою Любові через світи й віки.
Мирослав Дочинець
Вода аж по душу мене обгорнула.
Книга пророка Нони.
У тіні людини, що йде під сонцем, більше таємниці, ніж у всіх релігіях. Джорджо де Кіріко.
У відрядженнях, у карпатських глибинках, серед іншого діймав я людей розпитами:
А чи є у вас якісь цікаві особистості?
У нас усі цікаві, - напустив значущість на простувате обличчя молодий сором’язливий голова села під самою полониною.
Маю на увазі - чимось оригінальні, самобутні...
Чудні чи що? - насторожився той.
Можна й так сказати.
Є один, але... я знаю? Вірунько, як звати Горянина?
Котрого? - пискливо запитало дівча з сусідньої кімнати.
Та того, що з рікою воював.
Я не знаю. Горянин... хіба його якось інакше називають?
Ну от... Якщо треба, ми піднімемо подворову книгу, - заявив готовність прислужитися голова. - Але дома його все ’дно не застанете. Хіба на плебанії, помагає там на будові.
Так я зазнайомився з тим чоловіком. І ось його дивовижна історія.
«Буде дощ, - сказала стара, обриваючи ранішню молитву. - Цілу ніч мерці снилися».
«Дурний спить - дурне снить», - відбуркнув старий і вийшов надвір. Він не вірив у сни, та ще і в бабських перетолочках. Він вірив лише своїм очам і вухам. І вірив мові птиць, звірини, знакам лісу і голосу Ріки. Останній вірив найбільше. Він і зараз підійшов до Ріки вблизь, не торкаючись обувкою води, і сказав: «Здорова була!» З протяжною хриплуватою лагідністю сказав. Так він ні до кого не обмовлявся. Навіть до старої.
Ріка сонно мружилася, як пес на люльку, і тихо лестилася біля його чобіт. Об цій порі вона була ще не говіркою. Старий легко переломився в поясі і жбухнув перші пригорщі на обличчя. Вода морозом стягла шкіру, вколола очі, розбудила приспану кров. А він метав і метав жмені в лице, цідив у рот, ковтав тверду студінь. Мало хто пив із цієї ріки. Він гіив. І скоро сімдесят літ як не знав ліпшої води. Коли сміялися з нього, він казав, що ця вода добра для його піднебіння. Казав, щоб відчепилися.
На зарінок чорною плахтою лягло вороння - чей вода принесла якусь мершу? Птиці масно каркали, віщуючи поживу. Таки буде дощ. Але не нагло, десь по днині, - бо ворони цоркали сухими писками і вивертали шиї.
«Може, обійдеться перебути без наплічної церати», подумав старий, бо не любив тягати зайве.
Торко звично здригнувся під його долонею. Напоєний і ситий, кінь слухняно пригнув голову, аби старому легше було перекинути бесаги-сакви. Він угадував, що від нього чекає газда. А може, завчено все пам’ятав. Старий волів бачити в рухах Торка осмисленість. У всякому разі він прочитував це в його невидющих очах. Кінь був сліпий, і то давно. Хіба дали б йому для такого простого перевозу добре тягло?! Але нічого, їм двом було достатньо однієї пари очей. Старий цінував свій зір, дуже стерпний на його вік. Перевесники, котрі ще топчуть ряст, давно навішують скла на ніс, а він ще нічого - нитку старій засилює з першого тику. Ні газет, ні книжок він не читав - що їх читати в лісі? Горілкою не заливався - сивуха страшно гасить гостроту. Мав здогад, що зір йому зберіг ліс, його щоденний зелений, світ, що неначе мастив очі живлющим лоєм. А ще - річкова вода, якою радо змивав твар упродовж дня. Вчував її помічність. Ця вода протинала гори, обтісувала брили і оббілювала коріння, що тоді казати про мізерні шкапинки людських очей?!