Він думав, що зляже по тому. Але ні, ранок заглянув у його вікно і застав старого свіжим, спочилим. Ба більше, тугий вузлик з голубине яйце, який він до того намацував під рубцем на шиї, несподівано розсмоктався. Неначе прирічна земля витягла його.
Десь тиждень старого не бралося ніяке путнє діло. Випасав козу, пригинав їй гілля молоденьких акацій. Коза, кокетливо косуючи на нього очима, стягувала губами ніжні облатки листя. Збирав берегами ломаччя, нанесене водою, і складав у купи. Злощасну вільху не чіпав. Берег неначе вкляк перед нею. За тиждень майже не посунувся. Вода впала, і це зупинило підводну течію. Вільшини, які він тоді застромляв у вибоїни, відкрили йому приховану силу води.
Тепер гриз себе: як він, битий старий вовк, міг злегковажити давнім, як світ, законом: тиха вода берег рве?! А він гамував бистру воду, грізну для ока і вуха. Її він зловив у сильце рукава, та глибинна течія жере й далі його берег.
Ніхто не знає, що приховано в людській душі. І хто може знати, що ховається в глибинах норовистої гірської Ріки?! Цього він не знав. І не знав, як із цим далі боротися. Та й не хотів уже.
В понеділок засвіта старий умився, поголився, напакував бесаги лісових припасів і пустився в село. Зійшов з гори прямохідь на церковне дворище. Отець Дам’ян, простоволосий, у довгій вовняній реверенді, щось толкував незнайомій жінці. Старий, не скидаючи ноші, почекав поки вони скінчать розмову. Церква стояла під новеньким гонтом, з округлими вікнами, ще не тинькована. На двір заїхала теліга з річковим каменем і хлопчак став його скидати. Старий поклав торби й заходився йому помагати. Монашик угледів його і жваво підійшов. Узяв його руку у свої долоньки, радісно всміхаючись: «Вітаю дорогого ктитора нашого. Та ви, бачу, знову з дарами! З-під самих хмар тягнете на плечах таку ношу...»
«Волові роги не тяжкі», - зам’явся старий.
«Уклінна вам подяка за вино. Це не вино, а насонцений розтоплений рубін».
Старий не знав, що таке рубін, але не запитав. Не міг побороти ніяковості.
«Але присядьмо собі», - сказав монах, провадячи його до лавиці під липою.
«Я до вас по ділу, - поспішно встромив старий, виправдовуючи якось підвищену увагу до себе. - Чи вільно переносити кістки з гробів на інше місце?.. На надійніше. Недалечко, під горою».
«Вільно, але не бажано. Навіщо? Добра земля потрібна живим, а прах і сам по суті є земля. Яка вже є... Залишмо мертвим спокій, а живим надію».
Старий не пропускав ні одної рисочки його лиця, ні одного слова, ані жодного перепаду ламкого горлового голосу. Хлопчина збоку спорожнив віз і вйокнув на коня.
«Возимо камінь на новий фундамент, - пояснив отець Дам’ян. - Помишляємо закласти невелику обитель. Отам під груником. Двоє братів уже зголосилися подвизатися тут. Я третій коло них. Як наші люди кажуть: доки діло волочиться, лишати не хочеться...»
«Якраз і я про це хочу повісти... Прийшов проситися вам у поміч».
Чернець здивовано дивився на нього.
«Я трохи знаюся в роботах, - знічено докинув старий. -1 інструмент свій маю... добрий інструмент».
Він подумки згадав про кирку. Але ж її можна дістати з Ріки, він місце пам’ятає.
«Нам кожна пара рук дорога. Але ж ваша справа, наскільки я знаю, не довершена».
«Е-е-е, пусте, - відмахнувся старий. - Яка то справа?».
«Ну, не говоріть так. Малі справи - дійсно малі справи, казав один святий, але якщо робити їх ретельно
це велика справа».
«Все, з Рікою покінчено! - ляснув себе по коліну старий. - Чи то зі мною... Одним словом, ми з нею порозумілися. Точніше, я зрозумів її. І дав їй спокій... Могил, правда, мені шкода - колись вона добереться до них. А так...»
«І що, нічого, кажете, не можна вдіяти?»
«Нє. Дурного робота... То коли мені прийти, отче?»
«Коли? Стягнемо матеріал, то дамо вам погук. Але хотів вашої поради. Чим би ви раяли обсадити церковний двір?»
«Обсадіть ялівцем, - блиснув очима старий. - І пахнути буде, й очам любо. А ягоди які солодкі - наш верховинський виноград. Я дуже ялівець люблю. Біля нього якось аж думка ясніє... Я б такого ялівця накопав біля Зрячого Каменя! Сам би й засадив вашу ограду».
«Нашу, - засміявся монашик. - Нашу з вами.‘Садіть, якщо зазвалися. Коли посилати підводу за саджанцями?»
«Позавтра най буде зрана. Доки ще земля мокра».
Дам’ян перейшов з ним двір і покликався провести його до верхнього пасла. Якусь хвилю йшли мовчки.
«Мені не йде з голови ваша Ріка», - обізвався монах.
«І мені вона там сидить колом. Що брехати».