«А спробуйте-но закинути ще раз сіті».
«Сіті? Отче, та ж я думаю не про рибу ...»
«І я не про рибу. Це я так... Пригадалася одна історія. Брати-рибалки цілу ніч ловили в морі і не впіймали нічого. І верталися втомлені додому. Але прийшов Чоловік, про якого вони вже чули, і порадив їм ще раз закинути невід. Вони були знесилені й зневірені, але послухали його. І за короткий час наловили багато риби. Бо Він чекав їх на березі...»
«Хто був той Чоловік?»
«Ісус. Спробуйте й ви закинути сіті з Ним».
«Але Ріку сітями не зловиш, отче», - поблажливо мовив старий.
«Сіті бувають різні. На вашу Ріку теж має бути якийсь невід».
«Який?»
«Я не знаю, брате. Але знає Він...»
Слово «брат» притулилося старому до грудей, як материна долоня. І гріло його впродовж дороги. З вигляду - дітвак дітваком, думав він про монашика, а так добре бути з ним у розмові. Якби ще й він, старий, умів підтримувати розумну бесіду. Тепло приязні, яке ніс тепер із собою, зливалося з тихою втіхою передчуття нової роботи з ялівцем. Він давно нічого не саджав. А тим більше лісові дерева.
Молодий дрізд весь час літав угорі, радісно посвистуючи. Невже той самий, що ув’язався за ним із самого ранку? Може, свій, із зацвинтарного чагарника? Тепер повертається до свого домівства, як старий до свого. Усе до свого осідку спішить, своєму раде. Навіть камінь вилежує ямку. Дрозди селилися в ялівцевому гаю за Рікою проти Зрячого Каменя. Вони дуже люблять солодкі ялівцеві шишкоягоди, чорні, з масним восковим нальотом. Але й діти горян їх люблять, і змагаються в добичі з птицями, обколюючи руки глицею.
Старий таки дістав з Ріки свій чекай. Цупке кореневище ялівцю не добудеш із ріняччя самою лопатою. Тонкі бурі корінці чіпко, як дроти, обплітали каміння. Треба було їх розплутувати, звільняти, щоб дістати цілу бороду волокон. Інак ялівець не приживеться - дуже вередливе на пересадку дерево. Зате яке воно пожиточне і гойне для верховинця! Ялівцем парили бочки й корита. Вуйко Тимко настоював корінь для сухотників. А тим, що хрипіли й кашляли, давали дихати посіченими гілками. Баба в піст варила з ягід солодкий кисіль. Не раз кортить просто пожувати для підкріплення ніжну зелену молодину. Зайдеш, бувало, в ялівцеві зарості й не хочеш звідти виходити - так легко, так просвітло дихається.
Тут, у зарічному яру, старий ніколи не копав. І вже перший саджанець його немало здивував. Не так деревце, як земля під ним - цільний пісок під верствою листяного перегною. Не заплавний намулець, який у розповені Ріка залишає на берегах, а глибокі заляги чистого піску. Крупного, гострого, з білими крихтами намитого кремнію. Отже, це був не ярок, як гадалося дотепер. Це було старе, залишене русло. Тепер сухе, як вухо. Старий прискіпливо обнишпорив його.
видовбуючи пробні ямки. Так і є. Ялівцева памолодь привільно обсіла вибалок, розкошуючи в рихлому піщанику.
Дерево починай розуміти з кореня, з грунту, в якому воно зав’язалося. Тепер, коли копнув углиб, старому відкрилося все. Яруга починалася від Зрячого Каменя. Видати, колись тут русло роздвоювалося. А брила, що відірвалася від Буркуна, заглушила його. І ту окату брилу, врослу в берег, занесену піском, назвали Зрячим Каменем. В одній і викопаних ямок старий знайшов плескатий голиш. Ретельно промив його: на камені чорніли візерунки засохлих рачків. Давній слід Ріки... Навчить біда ворожити. Серце старого збуджено загупало. Хоч він ще й не знав, чому.
Цілий день він викопував ялівці. Вибирав мудренькі, рясні, з темною глицею. І прикопував їх до завтрього дня в мокрий пісок. Забув і про їду. Крім саджанців, нарізав ще й живців і обв'язав їх кучмами моху. Вирішив, що накидає у віз цього ж супіску і закладе за церквою шкілку. Тоді за кількоро літ можна буде там обсадити ялівцем цілу бережину.
По роботі старий відчухав смолу з рук дубовою корою, змив їх у Ріці. Тут же, під каменем, розклав вогонь. Спік на рожні хліб і солонину, розділив порівну собі і Псові. Жував і розглядав Буркуна, що скелею нависав над розпадиною ярку. Як здоровезний орел з підбитим у польоті крилом. При потребі, якби вперіщив дощ, то можна б під ним підводу сховати. Друге крило, Зряче, тепер лукаво мружилося з-під берега затканими жовтим лишайником очима. Схожий на цятковану ящірку. Дивна річ, коли не прийдеш до Зрячого Каменя, той щоразу позирає на тебе іншими очима. Мінливий, як і Ріка, в яку вріс колись і чиє русло підправив по- своєму.
Вуйко Тимко розповідав про давнього мудрія, котрий стверджував, що в одну Ріку не можна зайти двічі. Старий йому вірив. Ніколи його Ріка не була однорідною, коли переходив її вбрід. За хвилю була вже іншою. Як вітер, як запах з лугу, як шум лісу, як кров у його серці, як думка в голові... А може, він сам був щоразу вже іншим?!