«Звісно. Олень іде за оленицею, якщо та дає знак. Я це знаю. То чому ти вибрала мене?»
«Ти не схожий на інших».
«Чим це? Я не красень і не багач. І говорити красно не вмію».
«Зате красно все чиниш. Це важніше, ніж говорити. Ти сильний».
«Не солоди бесіду, Калино. Може я й жилавий, та не силач».
«Ти сильний якось ізсередини, хоча зовні виглядаєш кумедним і слабким. Але такі світ підпирають».
«Мели, коли мелеться...»
«Правда. Жінки це чують, як і олениці. Не той олень сильніший, котрий гучніше трубить».
«І тюрма сильна, та чорт їй рад», - відбуркнув він, Згадавши дідову приповістку.
Побралися вони ще до Різдва, на М’ясниці. Прийшла гора до гори, ріка до ріки. Вони жили з цього боку, а Калинин присілок ліпився в заріччі до сусідньої Кичери. Називали їх «волохами» (по-давньому - вівчарі), бо завіяні з румунських кресів. Старина їх і направду ходила у волохатих гулях і гумових постолах поверх товстих вовняних капчурів. І носили довге волосся, об яке обтирали після щи руки. А його дідове вдягали твердо зваляні вуйоші і чоботи з волової шкури, любили широкі цифровані череси, в які ховали гроші, папери й дрібний інструмент. Ті, з того боку, на вівцк^ казали «стрижка», а вони - «ярка». В іншому ж - усе, як у горян. На весільному столі стояла міцна румунська миндра, привезена контрабандно з Сату-Маре, печена в червоній паприці курятина, круги мамалиги з яйцем і кропом, голубці з крупами і білі ніздрюваті сири, що начисто перебивали запахи інших страв. Були ті ж гудаки з Торуня. Грали й співали на призьбі, закосиченій обарвленою шумолою з кукурудзяних качанів. Співаючи, пускали над двором веселі клуби пари.
Калина, як мудре деревце, нараз пустила коріння в їхнє рінисте обійстя. Її пильний погляд спокоєм повивав гражду і кожному рівно вділяв тепла і уваги. Сама постановила, що молоді не відділяться хлібом, житимуть купно і двором, і столом. Хоч дерева і простору зокола достатньо, аби прирубати нову хатину. Його мати, спостерігши меткість і розважливість невістки, поволі поступилася їй становищем першої газдині. Та й, правду кажучи, тягла Калина за двох. Бо з нього що візьмеш? З рана-раннього з конем у ліс, а в ранні смерки - з лісу. Не раз бувало, що Ріка його і проводжала і зустрічала першою.
Ця Ріка... Тепер вона стишено, як приколисана дитина, щось морконіла собі за плетеницею глодових і тернових кущів, що обсіялися жухлим цвітом. Калина прийняла їх Ріку як частину свого нового життя. Тепер уже не дивувалася, чому він так голосно розмовляє. «Ти маломовний, але голосистий». - «То через Ріку». - «До чого тут Ріка?» - «Ми живемо біля Ріки і часто, аби чути одне одного, мусимо перегукувати її голос». - «Зате мене, не сподівайся, не перекричиш...»
Калина приймала Ріку, але не так, як він. Як більшість людей, тішилася зручності близької води і непокоїлася, ба навіть гнівалася, в повені й зливи, коли річище кипіло глинистою каламуттю, замулювало сіно. Він це бачив. І Ріка це знала.
«Не треба було тоді, неборанько, кидати в Ріку той кривавий ніж, - промовив він тепер до неї - до цієї, що молодо поглядала з-під зморщеного целофану».
Не ножа, звісно, йому було шкода. Жодного разу не пожалкував за ним, обходився складаним дідовим цизориком з вибитим на лезі написом «Загаеуо». Хоча ні, одного разу тесака йому смертельно забракло. Коли під Мохнатим перестріла їх чорна ведмедиця, що якраз була після тяжі. Тоді долоня в холодному здриганні мацала порожні піхви череса... Але не це тепер горнулося йому в думки.
«Ой, не треба було тривожити кров’ю воду...», - повторив і підвівся, і пішов, широко ступаючи до Ріки. Збоку можна було подумати, що він просто йде, а він міряв кроками відстань. Хоча міг би й не міряти, набите за вік око рідко йому зраджувало. Ось і тепер замилився хіба на якісь півметра. Могила старої була найближче до води. І він знову зітхнув. І повторив удруге: «Нє, не треба було жбурляти в Ріку той ніж...»
Стару тої ночі прибило кроквою, що надломилася під тягарем упалої смереки. Казали, що сердега померла вмить, не мучилася. Мучився він.
Двір без коня, чи пса, чи птиці - мертвий двір. Навіть якщо в ньому живе людина. Курей звели на поминальні треби, коня здали на бійню, а пес, знуджений відрубністю, ще два роки тому повіявся за суками в долину, та так і не вернувся. Старий і не шукав його. Пса, який сам не вертається додому, не шукають. Двір німував. Особливо глухими, і від того безмежно порожніми, були світанки. Ніч дихала звуками, ніч жила. А ранки були аж сліпі в своєму безгомінні. Доки не прокидалися в сирому листі птиці.
Може, сюди й добився б крик півня з краю присілка, та його ковтала Ріка. Втім, без цього можна обходитись, якщо чуття часу живе в тобі, як і окомір. Якщо жили наповнені цим часом і кров у скронях вистукує його неквапну тяглість. Хоч днюєш ти, хоч спиш. І сон в дозрілу хвилину обривається, як у прірву, в явність новонародженого дня. Не він доганяв час, а час ходив за ним, терся біля нього, як вірний пес. Пес, що ніколи тебе не відцурається.