Старий не носив годинників. Лише раз за його бутність, на п’ятдесят років, Василина прислала йому такий подарунок - крупний, ваговитий, з поділками, що зеленаво світилися, і стрілка теж світилася, здригаючись. «Командірскіє часи» - приписала в листі донька. Він того годинника так і не одяг, бо й руці зайвина, та й боявся, що десь цоркне об дерево чи камінь. Так і лежить-німує той годинник у скрині.
То була остання звістка-дарунок від Василини. Вони теж не писали, бо адреса на коробиці розмокла в довгій дорозі. Куди писати на край світу? Та й що писати?! Густим і коротким словом щось виповість чоловік рідній душі. А письмо колом стає на папері. Та й хіба здуриш буквою того, хто забув дорогу назад, відчужився домівства?! Він, котрий щодня вертався до свого берега, не вмів цього навчити інших. Навіть рідних дітей.
Світання в горах пізнє, вечір ранній. Горянин стрічає сонце і місяць з лампою. Електрику сюди так і не дотягли, а на лампу старий не покладався - зайві трати. До дня підсвічував собі ватрицею. Заодно й казанок над нею вішав, сік у нього лободу чи кропиву, цибулину, підливав олії. Коли зело запражиться, жбухав криничну воду а вже в окріп сипав три жменьки крупи. Тієї кулеші
вистачало якраз на три присісти, на три годування. Не хотів на куховарство краяти часину від дня. Для повної роботи - повний день.
Доки їдло варилося, старий готував інструмент. Третій день поспіль займався тільки цим. По-новому набивав розсохлі без діла сокири, сокирянки, лопати, рогачки й кирки, підсилював їх новими плішками. Розводив і гострив пили й ножівки, підганяв долота й стамески, витісував дубові клини, обкував грабову довбню. Залізний мастершик звільняв від іржі і змащував, перебирав ланци й перев’язував мотузи. Робилося це неспішно, ретельно і вдумливо. Долоні гладили готовий струмент, звикалися, призвичаювалися до відполірованих пупчиків і щербинок на держаках, руків’ях і колодочках. Немає майстрові приємніших дотиків. Хіба що тіло любимої жінки. Давні, дідові ще рубанки, своїм восковим глянсом і справді нагадували тіло. А стусло, васерпас і мідний циркуль - батьків набуток, привезений із Колими, від німецьких полонених. Тепер усе це знайшло своє місце на видноті під прибраною шопою. Кожна причандалина, кожен кілок, гвіздок, гвинтик, кожен моток дроту чи шнура. Усе було напохваті, готове до рук. Інструмент аж сміявся до нього.
Три дні старий, самозаглиблений і тихий, як перед дорогою, порався в шопі. Весь цей час він не озирався на Ріку. Не те щоб забув про неї - ігнорував її. А на четвертий день Ріка озвалася сама. Щось важке шубовснуло у воді, неначе здоровезна риба вдарила хвостом по плесу. Він ще й не дійшов до берега, а вже зрозумів, що сталося: огорожа в дві провислі ворини була розірвана. Ніби хтось підрізав кілки. Ясно хто! Ріка посягнула на святе - на тин, що з прадавності затуляв гражду від ворожого поступу і злого ока. Цей межовий пліт не розмикався ніким ніколи, хіба що на хвилину, аби впустити воза. Так було застановлено стариною, і цього держалися досі. Коли жердина трухлявіла, її замінювали молодою смеречиною, яку дощ і вітер корували за роки. Така огорожа, легка й прозора, стягувала обійстя захисним обручем, відмежовуючи хід некликаним зайдам як із лісу, так і з плаїв.
Поваливши тоді дерева з корчуватим корінням, Ріка тепер безборонно підмивала берег. І перший окраєць його зірвався в стрімке річище. Старий знав, що це буце, але не чекав, що так скоро. Доки Ріка бунтувала на своїх гонах, можна було ще змиритися. Але натепер... тепер вона вхопила з його царини. Серед білого дня, на його очах. Рваною ямищею обривалася в воду ділянка кращої сіножаті. Обвалене глинище облизували жваві хвильки. Ріка обточить ці закрайки і почне підмивати другий стовпець огорожі, третій, четвертий... Вона дала ще один знак, що ніщо не зупинить її в хижому поступі. Коли вершник спускається з далекого перевалу, попереду котяться клуби куряви, відтак проявляється кінська голова, а вже потім показується сам комонник. Ріка виказувала свої знаки.
Старий довго стояв над водою. Здавалося, що й серце зірвалося з тим берегом у крутіль. Чекав, коли воно вернеться на місце, коли груци наповняться знову холодним спокоєм. А спокій не приходив. У такому стані він не хотів братися за задумане. «Починай роботу не з рук, а з голови», - любив приказувати дідо Микула. А в його голові гуціло ройовище думок. «Шкода научить розуму», - пробивалася крізь його тривожні гадки друга дідова присловиця.