Ті три смеречини старий звільнив таким робом, аби модрина провисла, підперта іншими кругляками. Власне, вся затіяна робота була передньою підготовкою основної. І він до неї неухильно наближався. Перший тиждень старий дуже втомлювався. Та він знав: це слабість крові, а не серця. Серце - навпаки, міцніло. «Не той сильний, хто камінь верне, а той, хто в собі серце вдержить» - так розмислював дідо Микула. Тому й він прислухався передусім до серця. А кров... кров спочатку має очиститися - водою, свіжими, живильними воздухами, розміреною роботою - а вже так виповнювати свій утрачений ток.
Суботнього ранку в листі вкрадливо зашемрав дощ. Мокрота заносилася на цілий день. Такий дощ, спостеріг він, зазвичай приходить по суботах. Це обіцяло полегшу. Для втіхи потрібно так мало - просто щоб падав дощ. Робота втомила і його, і знаряддя. Він відвів цей день для направи. Полагоджував, що міг, сам. Але давні напилки стерлися, пила втратила кілька зубів, зотліла гума. Треба було йти в комбінатівську майстерню. Та він чекав дня пенсії, щоб залагодити все одним ходом. Старий не хотів подарувати Ріці ще одного зайвого дня.
Це одне. А друге... смішно сказати... йому снився хліб. Добрі два тижні він не мав ані окрайця на столі. Здавалося, що коли наїсться досхочу хліба, то нараз почне прибувати сила. Але хліба не купованого, глевкого, як глина, чи надутого порошками, а - материного. Материн хліб снився йому. Борошно знайшов у коморі, яку, на щастя, не продірявило. Але до муки треба було щось прикупити. Де стара ховала гроші, він не знав. А шукати не хотів. Щось ганебне було в цьому перед самим собою. Так, наче винюшкуєш щось чуже. Як і годинника, він ніколи не носив при собі грошей. Гроші давала йому в неділю стара на пиво або на чвертку. Або щось там прикупити з інструменту. Тим і обходився. Він не знав, яка пенсія йому належиться. Знав лише, що вибирати її треба на пошті. І трішки боявся цього. Що він скаже, що вони скажуть? Буде як буде.
Дощ падав два дні. Теплий і рясний, як із дрібного сита. Хмари тягайся із Свидовця і сіяли скісно. Тому дерева з одного боку були мокрі, а з другого сухі. Птаство і мошва ховалися з цього, сухого, боку. Вечорами в дальніх мочарах свайбували жаби. «Водили на обзорини свою молоду», - сказав би вуйко Тимко, котрий, мабуть, знав усе про птиць, животину й комашню. Ріка ожила, збурунила гребені хвиль, захлиналася. Неначе кликала і його втішитися її нуртливою повнотою.
«Почкай, мила, почкай», - відповідав їй старий рядком співанки, привезеної дідом із Сербії. Кріпив у собі спокій, та коли чергова глиняна брила шубовскала в плесо, кортіло затуляти вуха. Вода обкраювала острів його життя, звужувала простір його духу. Вода, що колись була його відрадою, тепер стала загрозою. Ось як може обернутися тривок нашого життя!
З понеділка на пошті було глітно, як у млині. Він вистояв чергу і дістав своє. В комбінаті дав обслужити пили, дочекався, поки коваль склепає йому обручі, розжився на старі камери. Нікому не було діла до старого. Платиш - маєш. Даєш згори - робиться одразу ж при тобі. Він давав, бо мав. І хлопців шкода, яка тепер робота?!
У крамниці купив дріжджі, свічки, олію, кусень сала, цукор, м’ятні льодяники, які стара любила, докупив круп. Більше не знав що купувати. Вже виходячи, попросив дві баночки кільки. Її теж купувала стара, тримала на п’ятницю. Хотів купити чвертку, але подумав: одному на раз багато, а ділити мірку на два- три присіди якось було незвично. Якраз ті гроші вартував файний жовтенький ліхтарик. То він злакомився на нього. Продавчиня сказала, що китайський. Може хвалилася, аби задурити купця. Все взяв, а про сірники і сіль начисто забув. Похопився вже в дорозі. Солі вдома майже не лишалося. Хіба порожню сільничку коло страви покласти, аби солоний дух дала, як той казав.
Не про страви він зараз думав, а про хліб. І вже дорогою брав його неспокій незнайомого чинення, що поставало перед ним. Жінок розпитувати соромився - хіба це чоловічі клопоти? Міркував з матір’ю радитися. Коли заступив у садибу, залишив поклажу біля містка, а сам повернув до цвинтарка. Хрести, напившись дощу, стояли обтяжено й понуро. І лише її, під листяним укритком, сивів теплим деревом материн хрест. З горбатої вільхи над ним звисав жовтий хміль, ніби хтось вивісив старі хоругви. Старий торкнувся пальцями дерев’яного рамена, рясно посіченого тріщинами. Видати, й хрести мають зморшки від старості.