Та паном хлібного роду був, мабуть, коврій. Величезна паляниця-колесо з діркою. Пекли його на весілля. І мав він бути такий завеликий, аби кожному гостеві дістався шматочок. Часом доводилося розбирати челюсті печі, щоб посадити туди череватого коврія. Кожен, хто відщипував із нього, щось дарував молодим. Староста ходив поміж столами з хлібним колесом і примовляв: «А хто сидить за столом, най дарує за
шором... На тарелі щербина - най дарує родина... На тарелі галузки - най дарують і дружки». А напередодні з коврієм, нанизавши його на руку, ходили селом, запрошуючи: «Просив пан молодий і паніка молода, абисьте загостили до них у суботу на свайбу. Та дуже просили, абисьте прийшли, абисьте їх хижу не обійшли».
«Мамко, чому наш хліб такий смачний? У Сойми не такий добрий, і в Олени Цильовоїінший, і в школі...»
«Бо він наш, синку. Свій хліб найсмачніший».
«Мамко, з усього, крім черешень, я найбільше люблю хліб».
«Зате, синку, ти й сам добрий, як кусень хліба».
«Ага, - озвався батько з печі. - Добрий - дурному брат. Сама дурна і дітвака дурному учить».
«А най! Злоби світу ще встигне вхопити».
«Мамко, а кого ви більше любите - мене, Йвана, Петра чи Гафію?»
«Я, синку, всіх вас однаково люблю. Дуже».
«А хіба можна, мамко, всіх дітей однаково любити
і послухняних, і нечесних?»
«Можна, якщо вони твої діти».
«А няня, мамко, ви теж любите?»
«Люблю, синку».
«І коли п’яний? І коли вас б’є?»
«Люблю, синку».
«Чому, мамко?»
«Тому що він мені чоловік, а тобі батько. І ти його маєш за це любити».
«Любити, доки не виросту великий, мамко?»
«Доки не виростеш, і коли виростеш, і коло його вже не буде».
«Як можна любити мертвого, мамко?»
«Можна, якщо рідний тобі. Бо душа його з тобою. Мої мамка й нянько давно мертві вже, але душі їх дивляться з неба і помагають мені, коли тяжко».
«І хліб пекти помагають, мамко?»
«Помагають, синку, помагають... І тобі ми завжди поможемо. Ти лишень ніколи нічого не бійся. Родина, синку, - то як ріка, що зливається з малих краплин. Що їй може завадити на путі?!»
«Я знаю, мамко: ріку не можна сперти».
Того вечора він спік собі попелюх. І мав той смак достоту материнського хліба. Вперше за час після шпиталю старий не просто приглушив голод, а наївся.
«Ну ось, пане докторе, я сповняю вашу настанову: «Харчуватися треба посилено». Сам лікар, з усього було видно, харчувався так. Мав аж надуті рожеві щоки. І, мабуть, соромився того, бо залишав їх неголеними. Старому від тієї згадки чомусь стало весело на душі. Навіть без тієї чвертки, яку не купив, але зовсім не жалкував про те.
Хлібець свій замішував у чистій сорочці, що гірчаво пахла горіховим листом, яким стара перекладала в скрині одіж. І було йому потім радісно пройтися чистим двором у чистій сорочці. Як колись у празники. Одне гнітило позір - сірі більма вікон, позатикані сіном. Від того мерзко ставало на душі. Колись він щось возив до міської бойні. М’ясники задля сміху, а може, щоб відлякати вороння, набили шкуру бика і поклали її на цурпалки в дворі. З очей і вух смердючого опудала стирчала солома. І це чомусь найбільше відлякувало. Його підсліпувата хижа тепер нагадувала йому оте різницьке чуперадло.
Вділити з пенсії на скло старий не був готовий. Може статися, що доведеться йому просити бензопилу, купувати цеп, пальне. А, може, й коня найняти на який тиждень. Це крайні випадки, але відкидати їх не можна. За себе, за свої руки він був певний. Але як поведеться Ріка? Він їй уже не довіряв, а коли комусь не довіряєш, то чекаєш від нього найгіршого. І те, на жаль, приходить.
Заходило гірське літо, прогріте, стигле. Чоловіче населення давно розбрелося по світах за роботою, ягоди ще не прийшли, ліс не рубали, дамби давно не укріпляли, а комбінат, як паралізований дід, скнів у повному занедбанні. Тому старого ніхто не діймав у його відрубі. Дорога сюди теж заглухла, хаща все більше її підпирала. Тихо було. Владарювала тут на повну силу, зачувши дику волю, тільки Ріка. Давня і сильна Ріка, що розділяла гори, протинала долини, сточувала каміння, вивертала дерева й забирала нестійкі береги. А він, старий, замірився її впокорити.
На Верховині, доки не було тартаків, дерево пиляли на дошки і бруси повздовжними пилами. Один ставав згори, другий знизу - і так цигикали тонкою пилою вздовж стовбура. Раз пройшлися - відпав обапол, другий раз - вузька дошка, третій раз - товща, четвертий - ще товща. Доки не протяли ціле бервено. Вправні пильщики навіть шнур не били, вели протин на око. І дошки виходили рівні, як струни. Зате робота ця пекельна і довга, як собача пісня. І старий тепер до неїспособився. З дідовою пилою, яку півдня приводив до ладу.