«Що рукатий чоловік не зробить? - смішкував, бувало, стрий Матій. - Хіба що вуха свого не вкусить». З деревом той знався на ти. Дерево достигало в його руках. Навіть церквицю поклав у Сухарі без жодного залізного клинця. І його, небожа, приохочував до цього діла. Бо в лісі так: скільки знаєш — стільки маєш. А хист за плечима носити не треба. Він тебе сам, як крило, носить.
Гай-гай, якби чоловік знав те, що не знає, якби мав те, що не має... Мав перед собою старий модрину тверду, як граніт. А на неї лише дві руки. І тим мусив обійтися. Забив у землю розсохатий кілок і прив’язав до нього гумовий пас. А сам забрався на колоду. Позначив середину і потяг пилу на себе. А тоді дав джгутові її відтягти. І знову - на себе з притиском. Затвердла смола деревини нехоче давалася стальним зубам. Та він іншого й не чекав. Саме таке дерево йому й потрібне. За ручку пили брався обіруч, помагаючи собі всім тілом. Час від часу змочував долоні потом, що рясно виступав на потилиці й грудях. І далі пиляв.
Не рук йому було шкода, а часу. За три години роботи переніс кілок хіба на півметра ближче. Пила, гаряча, як його віддих, вже заховалася в глибині стовбура. На землі, наче довгаста кротовина, червонів горбик тирси. Модрина, як і людина, замість соку має кров, міцно держиться коренем землі, а буйною головою розкошує в небі. І листоподібна хвоя в неї шовковиста й ніжна, як дівочі вії. І кора пахне тілом, готовим до любощів.
З модрини в їх домі була підлога й поріг, що за вік обтерся ногами до лакового глянсу. Вуйко Тимко, хворий на ноги, простужені ще замолоду на нічних випасах, любив сидіти на ньому Казав, що це дерево гріє його. Наче босі ноги їх роду нагріли той поріг, і тепер це тепло віддавалося хворому тілу. Ранком через двір він, малий, гнав на пашу корів, і ті зупинялися коло призьби, обертаючи голови до вуйка. І невідривно дивилися на нього вологими жалібними очима. Треба було брати вербовий прут, аби зрушити їх з місця. Вуйкові не нудився сидіти на тому порозі цілий день. Міг підкликати собі білого когута і теребити йому гребінь або порухами здорової руки зачарувати його так, що той завмирав догори дригом і не кліпав. Підлітали птиці й підбирали з його колін крихти, чистили об ґудзики свої дзьобики. А якось малий побачив, як чорна білиця з даху призьби опустила вуйкові в долоню горішок. Він перехопив здивований погляд небожа і знітився. А білка одразу втекла в гущавник. Вуйко Тимко вже не міг ходити, але живий світ сам приходив до нього. І він цього якось соромився.
Здавалося, шо навіть дерево в полуденну спеку радо подовжувало свою тінь, аби захистити вуйка від палючого проміння. Про дерево... Якось ще раніше, коли вони вдвох косили на Голдах і сиділи в перепочинку під ясенем, маломовний вуйко задумливо сказав йому: «Натура людини - як дерево, з його корінням, плетивом гілля і пописаною корою. А тінь від дерева - то оцінка її серед людей. Ми чомусь більше турбуємося про свою тінь. А насправді треба думати про дерево свого життя». Ті слова лягли йому в душу, як камінець на дно криниці. З часом, зріднившись із лісом, старий призвичаївся порівнювати людей з деревами. І це зрівняння більше йому виказувало, ніж людські слова і вчинки. А дерев він більше набачився за свій вік, ніж людей. І більше розумів їх. З деревами почувався спокійніше і впевненіше, ніж з людьми.
Помер вуйко Тимко вночі, в своїх яслах. У сні помер, з притамованою посмішкою на тонких устах.
Нараз і не збагли, що неживий. Готувалися до похорону. А худобу виганяли в череду. І корови звично зупинилися коло хати. Вперлися ратицями в дворову моругу, втупилися очима в порожню призьбу. І не побачивши там вуйка Тимка, сумно затрубіли. І ревіли довго й пронизливо, заглушуючи далекий церковний дзвін...
Та що це проти того, що було потім?! Вночі над могилою вуйка кушпелилися хмари мошви, аж світилися. Ці лілово-сині вогники пробивалися навіть через вільшані зарості. А десь за місяць-другий під хрестом заснувався мурашник, і незвично великі темні муравлі чинно хазяйнували на свіжому модриновому крижі. Домашні, поглинуті роботою, якось на це не давали увагу, а для нього, малого, ці обставини приховували якусь тайну. Аж поки не дослідив її, хоча свій здогад так нікому й не відкрив. Аби не наразитися на поглум.