«Ді!» - сказав він коневі. І той рушив, угадуючи копитом дорогу. А старий пішов збоку, поправляючи для порядку поклажу. Бесаги різко пахли старим сиром і злежаним листом. Воно й не дивно: тисячі ялинових лап чіплялися за них, тисячі кущів обмітали їх. Дорога бралася д’горі і д’горі, і за старим цвинтарем її ковтав ліс. А далі, під шатром буків, кінний путівець ламав стрімкість, петляв горовим спадом, щоб полегшити ходакам путь. Але й чоловік, і кінь знали, чули ногами, що простують у неперервному підйомі, з гори на гору, аж на самий Верх, на його проплішину-полонину.
Вони розумілися в цій дорозі-роботі. Без слів і зайвих рухів. Вони разом пили з лісових кадубів і разом спочивали. Для того, щоб зняти на короткий час вантаж, старий плескав Торка по гомілці - і той ставав на коліна. Навіть нужду кінь справляв разом з людиною, реагуючи на звук струменя. Коли старий перекушував окрайцем чи грудкою сиру, то кінь насторожено чекав на окрушини. А може, просто радів нагоді лизнути руку господаря.
У вівчарському стані вони підобідали, наповнили спорожнілі сакви сировими головами і лісовими дарунками, що їх вівчарі спроваджували своїм, - і зійшли засвітла в долину. Роздавши передачі і завантаживши в комбінаті начиння для лісорубів на завтра, прибилися до свого двору над Рікою. Ріка темніла проти ночі й стишувала біг. Але не голос. Голос ріки старому не сподобався, і він майже не обзивався до неї. Так обминають жінку, що закипає прихованим гнівом.
А вночі впала буря. І дощ залізними цвяхами сік шинглі на дахівці. Тоді й сталася та біда.
Через півтора місяця він вертався додому з лікарні. З траси пішов навпростець ліщинником. На слабих ногах, та ще й у чужих черевиках - від якогось мерця. Земля пахла сирцем, від настою молодого листя млоїло. Очі з незвички в’яли від сонячної яскріні, що снопами висла в рідколіссі. Він бочився людей, не хотів, щоб бачили його пощербу. Понівечену шию стягувала пов’язка, а розсічений і пошитий рот скидався на морду ягняти. Він не хотів щось комусь пояснювати, а там, у зарічному закуті, - хто його побачить?! Затягнеться і відлежиться, як пес. Крався, але не квапився, відтягував страшну хвилину зустрічі з домом. Так звір лізе до своєї нори, знаючи, що там наставлено сильце. Та раз воно має статися. І сталося.
Ріка спочатку далася чути, а вже так стидко відкрила тремке срібне коліно. Вона переможно гриміла, грала до сонця. Він підніс очі на бережок - і кінчики пальців його захололи. Те, що відкрилося його погляду, не було його звичним двором. Дві смереки, вивергнуті з корінням, покрили двір навхрест. Хвоя їх уже побуріла, і між пагіллям чорніла потрощена стріха. Хижо вищирялися битим склом вікна. Двері шарпав вітер, і звук цей могильним протягом перейшов через груди старого. «Видати, язичок заскріпнув іржею», - подумав він, пробуджуючи в собі господарську нуту.
Оглядівся, став непевними ногами на мостину. Розмислив хвильку і роззувся, не хотів ступати в чужій обувці на свою царину. Здалося, що кладка через Ріку (тут її називали лавкою) зсохлася і стяглася, як покинутий хвіст ящірки. Він знав про цей дивот із верховинськими кладками: поки ними ходять - вони служать справно і довго. Та якщо тривкий час нога людська чи копито не ступає на бервено, воно трухлявіє і зсувається, і вода забирає його в конечний вирій. Все комусь і чомусь на цьому світі служить. Доки служить...
Трава, що просилася вже під косу, холодила босі ступні, відвиклі від землі. Якось ламано, як оглушений бузьок, придибав старий до східців і припер двері ключкою. І влегшено зітхнув, як по тяжкій роботі. Знову розгублено пороззирався, вхопився очима за оборіг. Збитий пласт торішнього сіна сягав йому під груди. Треба було підкласти полінце, щоб витягтися на сінник. І то не з першого разу. Обома руками вигріб собі в сіні яму. Як був, у піджаку - зарився в неї і завмер. Руки замкнув над головою, приглушуючи ліктями бадьоре рокотання Ріки. Знайома тиша входила в тіло, впливала в кров, обтуляла шовком шкіру.
Так він пролежав півдня і півночі і прокинувся звично, коли починало дніти. Ще далеко було до посвіту, але десь у небі вже відхилилися двері рана - і свіжий перетяг пробігав світом, наповняючи прохолодою кожну шпарину, обсипаючи землю росою, пробуджуючи сонну живність, заохочуючи до співу птиць.
Раніше зазвичай першим прокидалося його серце, пригнічене довгим лежанням, і старий хапав для нього ротом першу поживу - повітря нового дня. Тоді лівою рукою він шукав тепло старої. Не торкався її, ні, це було б дивно для обох, - просто шкірою вгадував рідну близькість і прислухався до звичного дихання. Цього було досить, щоб спровадити мертвість ночі і мислено привітати новий оберт дня. Він виходив надвір, щулячись від вогкого дихання Ріки, що радісно лящала, як тисяча щенят, біля його ніг. Ішов до повітки і засиляв руку в кострубату гриву Торка, пошкрябував пальцями тремку плоть. Долоня грілася, а кінь смиренно слухав, аби не сполохати цю хвилину їх спорідненості, і зітхав. Тоді він вертався в хату, змахуючи з чуприни вільгу" пелену, і залізав під ковдру, щоб якусь часину-другу ще віддатися сну, правда, легкому й леткому, як кульбабин пух. Це був найліпший, найсолодший час - переддення. Так було раніше, до того.