У хліві коло вуйка Тимка було добре. І спалося солодко, як у Різдвяну ніч після коляд. Лише муляли на споді ясел ребристі книжки. У їх родині тільки вуйко возився з книжками. Тому й мали його за чудного.
Ці задавнені згадки, що несподівано почали навідуватися до старого, розважали його в роботі. Колись це робив кінь і безнастанна зміна образів для ока. Він весь час був у дорозі. Його робота і його життя були дорогою. А тепер він прийшов до свого берега і зупинився._І вперше з’явилася потреба розмотувати стрічку дороги назад. Видно, людина завжди має бути в русі. Якщо не так, то хоч подумки.
Втім, руху йому вистачало. Пила ледве сунулася в протині твердої деревини, до того ж її зв’язувала смола, що липла до нагрітої сталі. Старий час від часу виймав її і протирав мішковиною. Спочивало залізо, і він спочивав. Руки самі ставали залізом, наливалися обтяжливою втомою. Ноги, весь час напружені, скривлені, під вечір тремтіли самі по собі, ступав як трясовиною. Купав їх у діжі, напаривши сіновиння - полову з-під оборогу До ранку судоми відходили. Мозолі не натиралися, бо він одягав не шкарпетки - де їх настачиш? - а обвивав литки тонкими онучами.
Тіло тілом, та прийшла інша прикрість - рвалися шнурки на солдатських черевиках, виміняних колись на відро чорниць. Взуття було добре, а шнурки ніякі. Зекономили на шнурках. А може, вояцька служба не така тяжка, як його робота? Старий перев’язував шнурки, доточував, а ті далі рвалися. Треба було якось тому радити. Він знав як, та все відмахувався від того засобу, як від набридливої мухи. Та куди вже відкладати, та й нащо? Нагострив на річковому камені ножа і зняв з кілка
вуздечку. Видко, Торка потягли (гадав чомусь, що коня тягли, а не вели) з двора на мотузці. Торко не дав би себе загнуздати чужому От вуздечка й лишилася. Старий довго м’яв її в руках і навіть лизнув - солона. Гірка сіль кінського поту. Та й піт робітної людини має інший смак, ніж дозвільної. Шкіряну вуздечку він порізав на довгі рівні пасмуги. Пару вдів у черевики, а інші повісив про запас.
«От і остання твоя мені служба, Торку», - мовив невесело до тих шнурків. З вечорової ватри потягнуло димком, і око старого здригнулося й зволожилося. А може, то й не дим був винен... Коня йому не вистачало. Дуже не вистачало. І Ріки теж. Того вечора він достругав дві палі. Це були четвертини з розпиляної колоди в три з половиною метра. Округлі з одного боку і ребристі з другого. Мабуть, саме такі закопували даки в непробивні частоколи довкола своїх поселень. Але ці були не для того. Хоча й вони готувалися для вбереження свого осідка.
Волоком волочив їх старий до ріки. Так коні в лісі тягають зрубані хлисти. Тягнув ривками, відпочиваючи після кожного кроку. Але ці зусилля його не втомлювали. Він тішився добрим почином і хотів, аби це бачила Ріка. Шпунти лежали на бережку округлістю д’горі, як великі рожеві пструги, яким замала ця Ріка, і вони чекають велику воду. Чекають того, чого боявся старий. Тому й поспішав.
Дні тіснили ночі, ночі з’їдали дні. На задній стіні подвірної печі старий вів календар. Його переймав не стільки плин днів, скільки сприятливість тих днів для роботи. І для якої роботи! Усі в прирічному межигір’ї, та й долиняни теж, мали їх за віщунів погоди. Люди не лінувалися піднятися вгору на кілометр-другий, аби дізнатися, чи тут уже орють, чи косять, коли ладяться садити картоплю, коли копати. Все робили за ними, як по струні. І ніколи не шкодували.
Не раз, бувало, захекана прийшлячка голосить з перелазу: «Тимку-синку, дай позір на дурну бабу Мої збираються сіно робити в Голдах, а мені другий день поперек кришить на мокву. Що повіш на це, неборе?»- «Повім, маточко, що чотири дні дощу не буде, а в суботу під вечір зіллє, як із відра. Кажіть своїм, най сміло косять. А ви на болячі кості розмийте ціле яйце в скипидарі, натовчіть кореня живокосту і мастіть поперек. А білого хліба і цукру не вживайте, й менше соліть». - «Йой, здоровий би ’сь був, для мене білий хлібець - перша їда. Та ще коли помащений маргариною і круто присолоджений». - «Від білого млива, бабко, тіло кисне, як тісто. А від солі кості м’якнуть і чорніють. Як окіст у ропі».