Тимко знав, що каже. А звідки знав - ніхто цього не відав. Тимко і його, коли підріс, навчив угадувати погоду. Рівно на місяць уперед - на кожний божий день. І то була напродив проста наука. Що здебільшого й притаманне складним і важливим речам. Денна погода зароджується вночі. Тому одну ніч щомісяця належало не спати, хіба що передрімати, як заєць під кущем. За відлік бралося перше, католицьке, Різдво 25 грудня.
Виходили в дзвінку темінь, мороз нараз брав у шорсткі жмені їх обличчя. Спали засинені місяцем гори і згорблений під кожухом снігу ялинник. Нишкнули під оборогом пси. Лише Ріка щось гомоніла обледенілому камінню, клацала зубами криги. Вуйко Тимко писав пальцем по небові, водячи нігтем від звізди до звізди. Ось Чумацький Віз закуителило ясним порохом - на чисту морозну годину. А нижче серпанок сивого туманцю - через два дні ляжуть пластом мокрі сніги. Павутиною поснувало Місяць - через тиждень розгуляється віхола, замете дороги... Далі Тимко устромляв палець у сніг, прикладав до чола, вгадував градус. Тоді ловив ним вітер, визначав, з якого боку і яких чекати хмар. Кожна дрібничка щось відкривала йому, відгортала завісу в завтрашню і позавтрашню днину: і сова, що схлипнула по-жіночому, і рипіння ясеня, і густота тіні від обтяжілих крон сосон, і сухість моху в шпарах стін, і легкий посів сніжку зі стріхи їм на голови. І навіть порухи шашеля в старій цямрині...
А найбільше розповідала Ріка. «Чуєш, як сипле склом на перекаті?! - парували теплими клубочками в синій стуцені Тимкові слова. - Чуєш, як підтягує берег, як зварює льодом плесо?! Чуєш, як крекчуть вільхи з обмороженими прикоренками?! А чуєш, як залопотіла зграя пстругів коло Зрячого Каменя?! Там тепліші вирви, там більше поживи коло старих пнів».
Ніч ділилася на чотири частки. Чотири рази до ранку виходили вони з теплого хліва і вивідували, що нового їм шепче природа. Кожен новий вихід провіщав погоду нового тижня. Ніч, сувора, сторожка гірська ніч, віддавала своїчари прийдешнім дням. У тривожній тиші суворих гір вчувалася чиясь присутність. Здавалося, що хтось невидимий причаївся вгорі і пильно спостерігає за ними. Може той і диктував Тимкові приховані знання, з яких добру частку зумів перейняти і він, його допитливий небіж.
На ближні три тижні рядилося добре поліття. Це обіцяли і Тимкові приписи, і Зрячий Камінь потверджував. Якраз учора було двадцять п’яте, і старий зверстав собі місячний прогноз. У досвітках, уже не лягаючи, взявся розпилювати другу половину бервена. В ранковій свіжості працювалося жвавіше. Пила ковзала легше, сонце не напікало метал і потилицю. До полудня він роздвоїв і той зруб. Потяг стовпи до Ріки. І розташував їх на таких відтинках, на яких їм належало ввійти вістрям у річище. Переміряв кроками ще раз берег - усе сходилося.
Дивовижа з числами давно вже його не дивувала. Число й цього разу лягало під руку. Йому потрібно було шістнадцять паль, аби обійти ними заворот Ріки. Паля, прикинув він, має увійти на півметра в грунт, півметра залишиться у воді, а два метри стирчатимуть відкрито. Для подальшого кріплення. Рівно чотирнадцять метрів мала модрина, яку повалила йому в поміч сама Ріка. Ці чотирнадцять метрів ділилися на чотири колоди, які розтиналися навхрест. Виходило шістнадцять однакових шпунтів. Чому все так сходилося без його причетності? Ні, він не запитував. Зайвий раз старий не ставив запитань ні іншим, ні собі.
«Люди найчастіше запитують те, на що мають відповідь, -розважував Тимко. - А коли відповіді немає, то нащо й виясняти? Запитуй радше ділом, аніж словом. І в роботі прийде тобі відповідь».
Старий навмисно ходив до Зрячого Каменя. Той показався з води до половини. Так, що вже було видно півобличчя - ніс, очі, підняті дуги брів і зморшки на чолі. Плішина обросла мохом. Чоловік, вибитий на камені, наче дивувався. Коли вода впаде ще нижче, з’явиться сумовита посмішка. А коли відкриється й корчувата борода, кам’яна твар виказуватиме