застережливий подив. Того чекали всі з острахом. Він теж цього боявся.
«Коли Ріка покаже писане лице, чекай біди, - віщував тихим шепотом Тимко. - Або небо урветься нечуваною зливою, або град посіче садовину, або зірветься лавина, або все посаджене згорить на корені».
«Хто то на камені, вуйку?»
«Чоловік з крилами».
«Хіба люди мають крила?»
«Були такі, що мали. Вони спускалися на наші гори з небес, бо тут много ягід і медового цвіту. І вода тут солодка й пречиста. А дерева зеленими шатрами заступають палюче сонце й студені вітри. Вони радо зліталися сюди, бо тут рай був земний».
«Вуйку а де його крила?»
«Ходь, покажу».
Вони пробралися через цвинтарний тернівник і піднялися на крутий грунь, порослий вовчою ягодою. На вершечку здіймалася скеля, що нависала могутньою брилою. Під нею могли сховатися від дощу й п’ятдесят чоловік. Посередині була глибока щербина. Видно, тут відколовся камінь, що застряв у Ріці. Зрячий Камінь. Може коли котився в долину, то й вибило на ньому ті знаки, схожі на людське обличчя. Про це вже потім здогадався старий. А тоді, під щербатим розкриллям скелі, його сердечко терпнуло від нової таїни.
«Вуйку, від чого той чоловік скам’янів?»
«Від смутку. Злий грім ударив у гору і розколов її навпіл. Якраз тоді збирала в полонині ягоди наречена цього чоловіка. Блискавка спалила їй крила - і вона впала в глибокий ярок між горами. Велика жура пойняла того чоловіка. Всі побратими відлетіли в спасенне небо, а він залишився сидіти над прірвою і плакав, плакав. Аж доки сльози не наповнили цю зворину, а сам він закам’янів. Так зачалася наша Ріка, що має ім’я тої дівчини».
«А його як звали, того крилатого чоловіка?»
«Буркун. Так і нині називають цей кам’яний верх. А Квасний кадуб, що б’є коло нього - бур кут».
Камінь той чимось осібний, ні на які не схожий. І сама скеля, від якої він одірвався. Тимко казав, що він від ревми помічний. Треба його нагрівати в печі і обкладати тіло. Хворість витягне.
«І на серце класти? - питав малий. - Бо няня серце болить».
«Треба жити так, аби серце не надірвати. Бо серцю ніякий камінь не поможе. Серцю помагають лише вода,спокій, піст і молитва. Та твоєму вітцеві це неприйнятне. Бо водку він любить більше, ніж воду».
Що правда, то правда. Та все ж, коли п’яний тато засинав, малий крадькома підкладав під нього камінці, відкришені з Буркуна. Але це не помагало. Може тому, що батько в серці носив якийсь важчий камінь?
Від Зрячого Каменя старий повертався через цвинтарець. Цього разу теж довелося продиратися крізь терновий живопліт. І чому ці кущі так гінко женуть на гробах? Терновий вінок останнього клаптя земної юдолі... Старий вийшов на задні могили. Бабин хрест підточили мурахи, і він похилився чисто як і вона в останні роки. Чеберяла переломлена в попереку, як вербова ключка для відра. На тих, що стояли збоку, дивилася з-під руки. І це чомусь найбільше страшило його, малого.
А дорослих лякало інше: як будуть горбату бабу ховати? До останнього дня не знали, яку замовляти домовину. Невже коротку й широку, як собача буда? Коли вже достругували дошки, вуйко Тимко, понурий і мовчазний до того часу, коротко відрубав: «Збивайте деревище як на її дівочий зріст». Ті знизали плечима, але скорилися. Тимка мали за чудного, але слухали його. Надто за родинних знегод і непевних ситуацій, коли ніхто не знав чого держатися. Тоді Тимко виринав зі свого притишку і кидав знічев’я два-три слова, неначе на вітер. І той розказ усі приймали за непохитний закон, і керувалися ним, знову забувши про блаженного Тимка з соломою у волоссі. І все влагоджувалося, знову триб їх родинного життя плинув рівно і мирно.
Так і тоді було, з бабою. Як тільки затихла вона з копійками на повіках, поклали її в свіжий смерековий гріб. І сталося диво: вутлий стан розпрямився й видовжився, розгладилося лице, досі втуплене в землю. На ньому відбилися полегша і спокій, легкий, аж по- дівочому радісний. Хтось із далеких родаків сміхотливо встромив: «Правду кажуть: горбатого могила виправить». Та нараз прикусив язик, бо Тимко сіканув його очима, як шомполами. І того дня, і другого він гірко мовчав. Гіркота стікала йому сивими шнурочками з очей...
Мурашки геть під’їли бабин криж, запевне мали під ним гніздо. Треба буде сіллю сипнути. Але солі старий не мав уже й для страви. Коли всідався на перекуску, перевертав кепку догори дном. І поки готував якусь замішку, на вогкому околиші проступала сіль поту. Він тулив до неї цибульку. Сіль була гіркою, як у робочого коня. Та все-таки це була сіль. Її якраз вистачало на одне