Старий спускав стовп у заглибину і прямовисно його закріплював. Для цього з берега підтягав дві довгі ворини і прибивав їх до палі. Самі жердини на суходолі прикладалися камінням, аби втримати вагу дерева й силу течії. Потім старий стелив на них дощечки і підступав до торця палі з величезним дерев’яним молотом, обкутим обручами. Удари дерева об дерево лунали майже беззвучно, та ще вода згладжувала їх. Здавалося, що стовп навіть не здригається. Та це тільки здавалося. Старий знав, що грабова довбня робила своє. Тверде вістря модрини заходить у рінне ложе. На міліметр-два, але заходить. Ніготь до нігтя - вершок. А там і п’ядь. Якщо вглибиться на дві п’яді, то й досить. Вживлені в дно палі він ретельно обкладав камінням, щоб стояли без підпори, чекали свого часу. Далі в нього був припасений інший загад.
А грибні хмари все не надходили. Величні небесні процесії звільна пропливали і танули в нагрітій синяві. Це були дозвільні мандрьохи. А грибні хмари йому означить беркут, щег під їх тиском підніметься вгору. Ті хмари перетягнуться через гори, як через овечі спини, й надовго всядуться на ліси. Поки не зцідять усе водне літепло, що розбудить запрілі грибниці.
А поки що ніщо не провіщало грибів. Трави пахли різкіше - від сухості. Осиновий лист тремтів навіть від пташиного свисту. Соки в деревах дзвеніли тонше. Це старий бачив і чув, не придивляючись і не прислухаючись. Хапав краєм ока і вуха. Як не стежать за пальцями, якими підносять до рота ягоду. Це був звичний триб лісового чоловіка. Він жив, як дерево, посаджене тут кимось колись для чогось.
Прокидався рано, як монах. У травах ще досипала ніч. Піднімав зі сну очі вгору - від високих смерек крутилося в голові, як у дитинстві. Жниця забула в небі серп. Висока стерня золотіла розсипами зерна. А під його ногами скліла в росах трава. Так шкода було ламати її чоботами, хоч він і ступав легко й цибато, як бузьок. Пилою, яку ніс на плечі, остаточно протинав ніч навпіл.
1 вони знову зливалися на цілий день в єдиній потузі
чоловік, пила і дерево. Чоловік весь час прислухався, що хочуть ті двоє. Залізо й дерево - матеріали чужі одне одному, ворогуючі. Тому чоловік усіляко м ’якшив їх зближення, годив їх. Він найменше відпочивав тше тоді, коли цього вимагали залізо й дерево. Метал теж утомлюється, а дерево, буває, опирається людській руці. Дерево треба слухати, як самого себе.
Якось у лісі вуйко Тимко показав йому гандрабатого пня з вузлуватими наростами. Вони збирали смолу і, притомившись, сиділи під сухариною. Той пень стояв оддалік, і на нього сіла жовтава пташка з чубчиком. Він хотів запитати, що то за птиця, але та в кліп ока зникла, ніби шуснула в дупло. Це його здивувало, бо на пні не було діри, лише глибокі звивисті зморшки твердої кори. Вуйко вислухав його без подиву і пояснив, що стрічаються дерева, найчастіше зламані вітром, що приваблюють птиць та іншу дрібну живність, аби їх захопити. Буває, що потім відпускають їх, та переважно замикають у собі.
«Зачекай тут, - сказав вуйко, - зараз я тобі щось покажу».
Він подався до того пня і довго цюкав сокиркою. Кора, як залізна, не піддавалася. Тоді покликав його. Те, що він тоді побачив, відкрило йому світ дерев по-іншому У зрубаних наростах пня чітко проглядалися відбитки птиці, жаби, слимака, жука. Хто знає, що цей пень «проковтнув» ще? Вуйко не хотів його більше рубати. А рани на корі замастив землею.
Згодом, поневіряючись лісами, проводячи в них дні і ночі, місяці й роки, пізнав старий і душі дерев. Не тільки їх обриси й серцевину, що головно притягувала людей. Лишень не дерева губили людей, а ті їх. Ліс відкрив йому щось більше: рідність певних дерев із певними звірами, і відповідно - рідність звірини з птахами. Кожна птиця відповідала якійсь тварині, як подобою, так повадками. І їх заселеність, їх поводження багато чого виказували йому. Знав, хто і що чекає його за півгодини ходи, відчував за версту глухий ярок, просіку, чисту галяву, водойму чи крем ’яне урвище. Щось сповіщали згуки, щось ловили помуштровані ніздрі, щось відкривав безнастанний рух «воздухів» над головою. Та коли б зажадали в нього чітких роз ’яснень, він би німо знизав плечима. Бо направду він чув це шкірою, нутряною чуйкою, дивною пам ’яттю, що піднімається з глибин в урочну мить, як родові спогади. Одне ясно: лісова цільність -як єдина жива павутина. Здригнувся волосок - і побігла незрима тремкість по всьому зеленому тілу Лісу. І струм цей повнить снагою кожне створіннк, що є приналежною його живинкою. Це як у людському організмі: голова знає, куди ворухнеться рука, око знає, куди ступить нога.