Тепер ноги старого, босі для чутливості, знали твердь колоди. Руки зросталися з руків’ям пили, ходили з натугою взад-уперед, як малий тартак. Від цього й самі тверділи на дерево, проте ставали легшими. Відро з колодязя витягав одним пальцем. Вода - то єдине, що змушувало старого злізати зі свого вузького помосту. За день випивав відро води. Як кінь. Вода звітрювалася й виходила потом. Дивувався, як швидко, за день, затягувалися подряпини на тілі. Сіль гоїла.
Нові, свіженькі палі, приволочені на берег, білими зубами вгризалися в підупале тіло Ріки. Вода сіла, і старому легше було вибирати з русла валуни, вигрібати рінь із ям. І ноги вже не так холодило. Студені бурчаки з нутрощів гір, збігши в річище, нагрівалися цасонценим камінням. Кожен стовп давався йому нелегко. Найважче було встановити його і втримати сторчма, доки під молотом не «вживиться» в дно. А тоді збирай сили і гупай до потемніння в очах і дзвону в вухах. Кожен стовп був радісним поступом, його малою перемогою. Суворо- тверда модринова загорода видовжувалася по берегу. З дороги могло здатися (та так і здавалося), що чоловік відгороджується від Ріки. А він захищався від неї. Ріка «з’їдала» його берег на очах.
Останні готові чотири бики залишалося вбити в річкове ложе, коли його покликали гриби. То був принадний поклик на жадану лісову гостину. Першим, як зазвичай, провістив це орел, і старий перечекав парку сльоту під стріхою, ладнаючи інструмент. З осоння потяглися в хащі гади. Ожили слимачки, по-іншому, ситніше, загула мошва. На папороті затверділи ніжні стрілки, подалися вшир. А тоді зворовий вільгий протяг приніс і самий грибний дух, велячи затятому грибнику все кидати з рук і опускати очі долу. Цей припах ні з чим не зрівняти, в ньому змішалися всі інші хвилюючі запахи
материного молока, жіночого лона, вмиленого коня, житнього перваку, дозрілого тіста і дикого меду. Цей пах точить відкритими залозами ліс у млосному зляганні з розпареним літом.
Яке диво - гриб! У таємничості своєї з’яви, безхитрісній красі, тонкій смакоті й корисній поживності. А найперше - в радості зустрічі з ним. Не знамо, хто посадив його там, зате втіхи дає більше, ніж натруджена урожайна садовина. Всі грибниці в окрузі старий знав, як свій двір. Першими в підліску густо
вигулькують моховики, блискають зелено-бурими шапинками, а зі споду, як жовток, - пориста м’якоть. Тут їх називають польськими або панськими грибами. Розломиш шапочку - посиніє, ніби підказує, щоб лікувати нею синці, забої і набряки. Юшка з моховиків і пісок вижене з нирок. А огрядним поможе схуднути, якщо їдять їх ціле літо.
На маслюки, аби не морочитися, старий ішов з кропив’яним міхом. У ялиннику їх можна косити. Він брав лише тверденькі й жирненькі, що аж випорскують з рук. З маслюками мало роботи, зате скільки хісна! Він їх не чистив, висипав у велике решето і мив у потічку. Тоді засипав у діжечку і заливав розсолом із огірків, кропу і часнику. Благо, стара ще встигла засіяти грядки. З частини маслюків здирав липку плівку, скачував кульки і кидав до пляшки з горілкою, що дивом залишилася з поминок. Туди ще пхав назбирану павутину - і ліпшого ліку на рани і садна немає! Старий знав, що в заміреній роботі без цього не обійтися. Помічна така настоянка й при головному болю. Хоча з чого б це його боліла голова: нею він менше робить, ніж руками й ногами?!
Так засипав собі на зиму й хрящів, яких називають ще груздями. Клав ніжками догори, пересипав листям і пахучими травами. Якщо траплялися вовнянки й рижики, теж долучав до гамузу. Коли наповнив боченя, залив криничною водою, прикрив дубовим кружком і пригнітив каменем.
Гриб гриба веде. Перед красноголовцями в осикових перелісках кинуться краснушки. Щирим білим грибам передує білянка. Коли рясно засіється крихка маренуха, чекай навали біляків. Але й маренух старий не обходив, пам’ятаючи Тимкову раду: «Якщо їсти бодай зо два тижні маренухи, то зиму перебудеш без застуди. А серце буде гнати кров рівно й спокійно».
Добре чистять кров також підберезники й підосичники, гриби-брати, що ростуть під сестрицями березою і осикою в прогрітій папороті. Червоні'тверді голівки, товсті тужаві ніжки. Посічені з цибулею, присмачені петрушкою, - направду перша чоловіча їда, що дає і міць, і охоту.