Як розкошувала стара в своєму дорідному, тучному городі, так він чув себе повним газдою в грибних городищах. Лісове привілля було б ущербним без цих малих чудесних насельників.
Кожному грибу вклонися, а «білякові» - двічі. Бо той і сам себе поважає. Не всякий ліс вибере, дочікується часу-пори, затаюється. Не любить пожадливого людського ока. Зате як комусь відкриється, то вже цілим родом. Свої грибниці старий обходив на колінах, чинно, без похапливості, як у безмовній молитві. Лівиця бережно визволяла гриба з глиці чи моховиння, а права рука кістяним ножиком тяла корінець. Він ніколи не брав на гриба стального ножа. Так на розтині не міняється барва і гриб довше держиться свіжим. Загорнутий у кропиву, і через день-другий виглядає наче щойно з лісу. То якщо ладити на продаж. Та зараз він їх сушив.
Нанизував на всі шнури, які знаходив, і вішав під стріху. Шапки й ніжки поокремо. Коли вийшли нитки, брав лозини, сплітав ряску. І далі йшов у хащі. Бери гриба, коли сам проситься в козуб. Сім днів росте гриб, а далі морщиться і скніє, як старий чоловік. І нікому вже не потрібен. Ані слимаку, ані комасі. Той тиждень не шкодуй ніг. Будь терпеливим і пильним - і тисячі лискучих шапинок схиляться тобі до ніг у потайних зелених кресах.
Гриби - рослинність (чи, може, живність?!) родинна, держаться, як і люди, купи. Мало який гриб любить гордовиту самотину. Навіть цісарські ласощі, які він висліпував під листям у старих дубниках, росли по троє. Ці опецькуваті гриби скидалися на облуплені яйця і так запаморочливо пахли, що голова йшла обертом. Досить було їх нюхати. Та старий їх і не їв, складав трюфелі (так їх називали по-писаному) в жолобки з кори, перекладав мохом і давав знати Аркадію, сміхотливому чоловікові з Ужгорода. Той нагло посилав за ними авто. А в ньому - повний багажник гостинців. Старий аж із двору втікав, не хотів їх брати, а водій живосилом викладав ящики й пакунки. Того вистачало їм зі старою на добрий рік. Не могло бути, щоб за якусь дійницю-другу грибів чоловік так тратився. Старий списував це подумки на інше, але від того ще більше гриз со'бі душу. Як можна за «таке» відплачувати пляшками й банками?!
Аркадій вважав його своїм рятівником і без угаву про це торочив. Хоча який то порятунок? Старий (тоді він ще не був старим) у той момент більше думав не про перестрашеного Аркадія, і навіть не про себе, а про неї
чорну ведмедицю із зеленими очима. Думав і робив те, що належало робити тієї хвилини. Так, як учив його звіролов дід Микула.
«Я не хрещений, - любив смішкувата Аркадій, - та все частіше думаю про те, щоб охреститися й прийняти ім’я Петра або Павла, бо та моторошна придибенція, якщо пам’ятаєш, сталася якраз на Петра і Павла». Ще більшу дурницю той говорив про гриби: «Якби ти знав, які люди смакують твоїми трюфелями, то сам би собі казав на ви. А запивають винами, які ще граф розливав, і коньяком, що вилежався сорок років... Ти любиш коньяк?» - «Не знаю. Гадаю, що ні». - «Та й добре, бо коньяк на очі згубно діє. Коли його багато п’єш, то потім зарплати не бачиш, - реготав Аркадій. - Направду, братку, немає ліпшого питва, ніж твоя вода». - «То не моя. Моєї Ріки».
Він пишався своєю Рікою. Та, власне, чим ще він міг похвалитися? А горілка Аркадійова теж була добра. З білими кришечками і чорними етикетками. Від ковтка в голову вдаряла пронизлива світлість. Він куштував її ощадливо, бо стара нараз заливала горілкою зілля і ягоди, а решту відкладала «на діло». Так роками пляшки й лежали в соломі, доки не дочекалися-таки того «діла»
поминок.
До грибних маршів старий ставився як до поважної роботи. Бо вони обіцяли тверді гроші, якийсь статок на непевний завтрашній день. Гриб і ягода - може, єдиний капітал лісовика. Люди чомусь ласі на білий гриб. їх і білиця, й борсук, і навіть ведмідь їдять охоче. А йому, старому, подавай лисички. Ніяке м’ясиво, ніяка риба не докаже їм. Хитрі ті гриб’ята, як самі лисиці, що означують їх проріст на своїх плутаних путиках. Там, де пройде й ''икне лис, позначаючи свій терен, там засіваються лисички - вогненні язички лісового пониззя. Вони люблять сонце, камінь і пісочок. Та й самі такі - жовтогарячі, рипучі й крихкі. Мати додавала їх у страву для кольору й паху. А він їв усяко - і смажені, й печені, а коли не було що взяти з собою в ліс, набивав кишеню сухими лисичками. Відтак розмочував їх і їв.
Лисички ще потерплять. Тепер старий гатив «біляки». Коли сволоки аж угиналися під в’язанками,
набрав повний кошар твердих молодюків і зніс у село. Чув, що гриби десь приймають австрійці. Люди знають, хай їм несуть. У жінки, що тримала кіоск, обміняв гриби на молоко, сметану, шкварки і яйця. Купив сіль і мило. А сірники знову забув. Продавчиня з напускною співчутливістю підділа його: