Стара сікалася до нього: «Не носити дарованого годинника - недобра прикмета. Все в тебе навиворіт, не як у людей». Він її розумів. Жінкам потрібні пояснення, як дереву кора, щоб захиститися ними від цього незбагненного часу і світу. А він не шукав відповідей, не вертався в минуле і не забігав думками вперед. Ба навіть не йшов у ногу з часом. Час ішов собі, а старий собі. Час забирав людей, найближчих йому. І Ріка, як час, текла кудись проміж берегів. І теж забирала все, що було легким і непритульним.
А старий залишався. Залишався на березі, як і дерева. Тепер вони мусили гуртуватися, аби вберегтися. Щоб їх не забрала дочасно Ріка. Ріка води і ріка часу.
Вдома він підсипав сіллю спорохнявілі прикоренки хрестів, відтак круто посолив розсіл у діжках із грибами. І став до роботи, тішачи себе думкою, що увечері зварить собі бабину квасівку. Давно ним було підмічено, що робота, перервана бодай на малий передих чи інше заняття, йде з полегшею. Як кінь, котрому попустиш повід. Тому й вигадував собі якісь змінні перебивки, не призвичаєний до пустого дозвілля. Може дерево розімліло на сонці, та тепер воно впокорилося пилі, що гризла його квапно і жадібно. На траві довжилася гірка тирси, від якої точився лоскітний дух нагрітого хвойного лісу. Старий не рушав її ногою, вона показувала міру. Не треба було мітити дерево олівцем, якого він не мав.
І знову, впрягшись у Торкову шлею, тягнув старий свіжого стовпа до Ріки. Боявся, щоб не урвалася стара, перетерта шкіра. За свої жили не боявся. А кінське спорядження мало йому послужити ще гай-гай. Тому й беріг його, годив йому, підставляючи себе в поміч. Снасть у горах завжди цінувалася більше, ніж руки. Якщо грядочки опилок були мірою довжини, то самі стовпи відміряли час. На кожен ішло півдня, не менше... Довгі мозолясті дні були встромлені в річище. Тепер старий милувався ними з берега. І був задоволений оглядом. Усе виходило за його розрахунком: палі рівномірно застовпили коліно річкового вигину, край його' ділянки, який вода почала злизувати, розпросторюючи собі русло. Залишалося їх надійно забити. Але це вже не його робота. Він попросить це зробити дерево. Дуже примовно попросить. Може, й на колінах, як це робив дідо Микула. І дерево, сподівається він, послухає його.
Сам же старий слухав зозулицю. Останні дні ця віщунка занадилася подавати голос із хащі. Ті куки лунали глухо, утробно, ніби серцебиття самої гори. Старий, було, подумав, що, може, це й не зозуля, а щось інше пророчить йому літа. Пробував рахувати, але збивався з ліку. Тепер сам попросив: «Зозулице, ану скажи, скільки простоїть моя загата в Ріці?» І як тільки шепнув ці слова, кукання урвалося. Як не прислухався, ліс не подавав голосу. Тоді він усміхнувся сам до себе:
«Маєш правду, попеляста. Що пусто кукати, мучити горлечко, коли ця дамба простоїть вічно. Ти направду муцра птиця».
Спустився до води, щоб умити руки після першої порції запланованої роботи. Ріка впала на силі, безвільно терлася об його ноги шовковими гривками. Він знав її і таку - приспану, впокорену й спиту літом. Ріка кволо цямкотіла між камінням, покритим сухою зеленуватою плішиною. І старому несподівано закортіло сказати щось приязне, як хворому.
«Гадаєш, я не пам’ятаю? - мовив він тихо, самими вустами. - Я все пам’ятаю. Як мене під Драгобратом ударило блискавкою. Дерево, під яким я стояв, розчахнуло навпіл, а я прикипів до стовбура шлаком. Волосся сторчма стало й дзвеніло, нігті посиніли, кров, здавалося, звурдилася, як молодий сир. Мене нараз закопали під папороть. (Наче справдилися материні казанки дитинства. «Мамко, звідки я?» - «Ми знайшли тебе.» - «Де?» - «В папороті під Буркуном». - «То я дитина папороті й Буркуна?» - «Ти моя дитина». - «Ага, розумію, мамко: той, хто знайшов, той і має...») Тоді я відчув, яка тяжка земля на груди. Але й спасенна. Земля витягла з тіла небесну електрику, та нутро лишалося спаленим. Кістки рипіли при рухах, а затверділі краплі крові дзвеніли в голові. Ліва рука не знала, що робить права, а ноги не чули тверді під собою. Очі дивилися не вперед, а вглиб, у себе. І бачили таке, що краще б не бачили...
Вдома мене поклали під шовковицею, бо так скомандував вуйко Тимко. Зазвичай маломовний, тепер він давав чіткі накази. І всі до нього прислухалися. Щоб тебе почули, треба говорити коротко й тихо. Вуйко велів збити дерев’яний ящик, схожий на труну. Я лежав у ньому, як мрець. Тато дивився на це страшними тверезими очима, а мати оддалік збирала в жмені тверді сльози. Вуйко обіклав мене яйцями - курячими, качиними й гусячими, всіма, що вдалося зібрати з ближніх дворів. Біла гора громадилася надо мною. Не боялися, що яйця поб’ються, бо я лежав непорушно. А котре й тріснуло, то затужавіло на яєчню. Яйця гасили гарячку. А може, й ще щось. Я не знав. Зате вуйко Тимко знав, що робить. Натягнув по звірячих тропах сильця, і як тільки щось там затріпотіло - заєць, ласка, вивірка чи борсук - знімав з них шкуру і ще гарячою обвивав мені голову, обстрижену на голий кругляк. Шкури зсихалися, стягувалися, свіжили й рівняли мозок. А ящик тим часом засипали кукурудзяним зерном - воно витягувало «утробну спеку». Зерно коло тіла темніло, гартувалося, як на припічку. Дурний когут, що скочив на моє деревище, лакомно клюнув, та одразу й виплюнув зернину І глянув на мене спогорда. В його темному й лискучому, як чорниця, оці відбилася моя загострена, восково-запала твар.