Так я пролежав зо три тижні. Блискавиці вже не сіклися в очах, зате чаілися синюваті сутінки. Тіло вже не пропікала вогневиця, його пробивало потом. Через скручену в цівку лопушину в мене весь час вливали воду. Твою воду. Ти розтікалася по моїх жилах і нервах, вимиваючи запечений намул. І до мене верталася подоба притомності. Одного дня вуйко Тимко велів покласти ящик зі мною на землю і попросив усіх розійтися. А мені коротко наказав: «Уставай і йди!» - «Нащо?»^- стулив я перше слово. - «Добре, що ти запитуєш, - сказав вуйко, - але запитуєш не те. Треба питати: куди?» - «Куди мені треба йти?» - «До Ріки». - «Нащо?» - вернувся я до свого. «Бо там твоє спасіння». - «То дайте мені руку», попросив я. «Не дам. Якщо дійдеш до Ріки сам - будеш жити», - виказав вуйко присуд і пішов собі.
А я не мав сил не те, щоб підвестися, а й подумати про це. Я не хотів ні вставати, ні йти, навіть очі розплющувати не хотів. Але жити хотів. І це переважило все. Як бліда волосина травиці, що пробиває кам’яну кірку, пробилася крізь окови паралічу душевна жадоба життя. Якогось ранку я підвівся і вкопано став, як оте вражене блискавицею дерево. Ноги не знали, куди і-як ступати, руки висли ціпами, голова падала на груди... Але я пішов. Ні, не ступав, волочив ноги. Я їх не чув. Не вчув навіть, коли увійшов у твої колючі з ночі води, що мали б ошпарити тіло студінню. Вуйко Тимко вже чекав мене під вільхою. За три кроки від берега бовванів у воді обкладений камінням пень. Вуйко допоміг мені дочалапати до нього і всадовив. Отже, він знав, що я прийду до Ріки. Я не був готовий до того, а він був.
Так у твоєму, Ріко, живлющому плині почався тривкий плин мого одужання, повернення до самого себе. Вуйко велів мені піднімати камінці і кидати подалі від пня. Спочатку менші, далі все більші. Я ламав себе з хрустом у попереку і згинався над водою. Каміння вислизало мені з рук, я падав, борюкався, ковтав воду, захлинався, хапався за пень. Вуйко споглядав за цим із берега. В його солом’яній бороді застигла сумна усмішка. А я з немилосерною потугою брався далі розчищати твоє русло. Щоправда, тоді я воював не з тобою. З собою я боровся. Але яка то була боротьба! Камінець водив мною, вітерець хитав, як тростиною. Я падав на корча непритомно, але ти лагідно збрискувала мені лице і я оклигував для нової спроби. Знову і знову. День при дні, тиждень за тижнем.
Мої очі тоді були видющі на дуже коротку відстань, та й ото я бачив світ через жовтогарячу мряку. Якби мій зір був ліпший, я б угледів, як обабоки на берегах поставали люди й спрагло випулялися, як дохлякуватий каліка безпорадно вовтузиться посеред Ріки. Декотрі з них буркотіли в бік Тимка: «Збиткуватися так над нещасним! Побійся гріха, якщо ганьба людська для тебе ніщо». Вуйко на те мовчки показував їм на пугівець: «Ідіть, як ішли, своєю дорогою. А цей піде своєю». І я йшов. Щоднини чув під ногами нову твердість. А скоро вчув і свіжу гостроту твоїх вод, і ворухкі потоки густих воздухів над твоїм плесом...
Настав день - і вирва довкола пня розпросторилася настільки, що ти підхопила дерево й понесла на своїх хвилях. І я кинувся за ним. Я плив. Розмашисто й вільно, як раніше. Я обігнав пень і плив далі, плив у принадний сонячний овид, залишаючи позаду біль і морок хвороби.
Ви мене вигоїли - ти і вуйко Тимко. Ріка і людина.
Мені справили чоботи з мідними цвяхами на підошвах. Без устілки, бо метал мав торкатися ступні. Через нього в землю «стечуть» рештки розрідженого в тілі струму громовиці. «Своє здоров’я мусиш виходити ногами, - сказав вуйко Тимко. - Довго це буде. Може, все життя». Так я полишив лісорубську роботу, наше родинне з діда-прадіда ремесло, і почав ходити з конем. «З конем, а не на коні», - на цьому наголосив тоді вуйко.