Увечері він ішов на зади, до жерельця з буркутом, що шемрало в моховинні і стікало іржавою ниткою в Ріку. Коли ще держав овець, ті силою пнулися в той рівчак, качалися, як навісні, і шерсть блищала шовком проти сонця. Ні в кого не було такої чистої і тонкої вовни, як у їх ярок. І пес ходив туди пити, коли щось погане з’їдав у хащі. Тут же стояла стара бочка. Старий навершував її і вкидав два розпечені валуни. І всідався в шипучу купіль по ніздрі. Прислухався, як квасна покусує тіло, витягуючи з нього гірку сіль, що осіла з чужорідного міського столовування і від мислених гризот. Знесилений млістю, обтирався сухим болотним шашом і дибав до свого оборога, вже затканого ялиновим гіллям. Залишено лише діру для лазу і якогось світла. І падав у провалля сну, що дна не мало.
Це був перший лік, не рахуючи роботу. А другий - п’явки. їх виловлював у заводі, між лататтям, над яким зависали стрекотливі бабки. Прикладав їх на шию, за вуха, на скроні. Коли ті насмоктувалися й відпадали, як галушки, виціджував з них густу синю кров і відпускав іх у воду. Бо з тою кров’ю вони б не жили. З труйною кров’ю жити може лише чоловік. Хоча яке то життя? П’явки ліпив, доки крівця не поріділа й не посвітліла. Тепер їй з ранок текти було веселіше, він не спиняв кров подорожником. Молодий патлатий лікар, виписуючи його додому, сказав: «Ви втратили много крові. Треба калорійно харчуватися, щоб кров прибула». - «Перше треба, аби кров очистилася», - старий не сказав це, просто подумав. Так, як очищається Ріка після бурі. Виносить із себе каламуть, викидає на береги. Кожна краплина сім каменів має перейти, щоб очиститись і срібно задзвеніти в тугому плині.
Сам би він не пішов до шпиталю, та хто його питав, непритомного? Так, як був, у спідньому, поклали його на воза і звезли в долину. Навіть боялися витягти з груцини тріску, відколоту від крокви, що оглушила стару. Ота скіпка зайшли йому на палець углиб у ямку під борлаком. На якийсь ніготь не дійшла серця. Але душу зачепила, прохромила душу.
Косив три дні до ряду, дрібно виклепуючи литовку і вигострюючи в собі гнів. А на третій день дійшов з кісьбою до підбережини. Мав колись дійти. Дійшов і сердито ввігнав яворове косовище у землю над вирвою. Вночі добре зілляло. Ріка сито булькотіла, захлинаючись білим шумом на камінні. Але старий її не слухав. Він слухав себе. Прийшов час говорити йому.
«Ось я тут, - сказав він до Ріки. - Тут кінчається мій терен і тут починався твій. А тепер будемо рахуватися».
Густим оком лісовика він ще раніше похопив причину того, що сталося. А зараз, готовий внутрішньо, відкрито заглянув у її корінь. Чи то пак - у яму, з якої вилізла тої ночі біда. Добрий клапоть його берега був злизаний, порушена правічна смерекова стіна, що твердою зеленою підковою захищала людську посілість. Дві крайні смеречини підмиті й повалені бурею на хату,
а третя, модрина, вивернута наполовину й зіперта, як калічка, на сусідку. Але чи встоїть та з придатковим тягарем, коли вже і її бородатий корінь чеше ріка?! І така ж доля чигає на четверту, п’яту, десяту. Зрушено, підмито кріпке забороло, яке посадив на захист ще його прадід, що облюбував собі гражду в межигір’ї, в благодатній заплаві під коліном Ріки. Так переказував дідо Микула.
Зоддалік від курної дороги, від липких очей людських, під кучматим наростом скелі, оторочена поясом Ріки, мрійно лежала їх родова царина. Як у Бога під пахвою лежала. Привабна для погляду й потульна для душі, що, завітавши в цей закутень, нараз чула відпочинок. Тут, у теплому видолинку, і трави зріли раніше, і кущ рясніше брався цвітом, і живиця пахла гостріше, і дихалося густіше, бо воздухи повнилися лоскітним серпанком водограїв. «Воздухи» - так старозавітно казав дідо Микула. І мав правду, бо панувало тут не одне повітря, а спліталися водно різні потоки його, що струмували з гір, із хвойних і листяних хащ, із сутемних зворин і з бурхливої течії.
Зібраний із десятків підземних жил і струмків, потік тут ширшав і повнів, обертався боком і правив просторе річище на село. Тут, біля обійстя старого, поточина ставала Рікою. Тут, у тісній близькості, були їх родові гнізда - його і Ріки. Це їх мирило, зближувало й ріднило. Так було дотепер.
Старий силоміць відірвав погляд від свіжої вирви, повів його по живих грядах дерев, що тримали берег міцними лапами коріння, - вільхи, модрини, ясени, смереки, яворини. Зелена стіна в три ряди. Либонь прадід, як і він, був з уявою чоловік - не любив одностайності. Тому й садив різне для оковирної приваби і втішного сусідства. Кожне зело має свою вдачу і свою службу. Ці дерева, як зелені стражі, служили границею Ріки і захисним плотом людського житва. Були ще й старі верби, бочкуваті і поплямовані лишаями. Та на верховинську вербу зіпрешся хіба, як на солом’яну палицю. Тут їх було посаджено скоріше для запаху. І для кошиків. Дідо Микула й про це подбав.