Рододендрони старий (тоді був ще хлопчаком) носив лише для вуйка, коли той зрідка просив. Тимко настоював їх на грушевому самогоні і давав пити тим, у кого серце тріпотіло, як заячий хвіст. Краплями давав, бо перебрана міра обертає лік в отруту. Хоча настій цієї квітки може загасити й зміїну отруту. І було, що рододендроном вуйко вилікував хлопчика, що розбив градусник і заковтнув ртуть. «Ця квітка - дуже лукава панія, - обмовився якось вуйко. - Одне серце звеселяє, а інше притлумлює».
Він запам’ятав ці слова. І коли завертав у Кам’яні Осипи, де привільно цвіли над безоднею рододендрони,
і просиджував там годину-другу, набираючись очима краси, - здавалося, вони вгадували тогочасний настрій серця і помагали йому по потребі. Тому й не ступав ногами в їх пречудову царину, а галузку виламував лише раз у році - для оздоби Різдва.
Старий знав: що вітер приніс, те вітер і віднесе. Чомусь був певний, що начальство якийсь час його не дійматиме. Це підказував йому щирий сміх того череваня, що, либонь, був у них за головного. Лише зверхник у таких обставинах міг би собі дозволити так легковажно поводитись... А ще - інженер. Не міг той не вгледіти надрізу на підпорах. Значить, не хотів. Ні, старий їх не боявся. Погорілець блискавки не боїться. Боявся іншого - змарнованого на можливу тяганину часу. За чотири дні він мав довершити засипку прирічкового рову. А тоді приспіє пенсія і будуть скоби, якими він намертво ув’яже свою гать. І тоді вже ніяка людська сила йому "не завадить. Що люди в своїй безнастанній примарній метушняві?! Буча за онучу. Старий боявся тільки сили Ріки.
За мостиком не шкодував. Так було навіть ліпше. Вузька, непевна кладка надійніше захороняла його простір. Тут закінчувалися погрози і слівця і дихав його грунт, його доля. Працював тепер босоніж, аби ступнею чути твердь колоди, щоб не зірватися з поклажею. Дерновище носив у коші на плечах. Стелив його на насипі, а клаптиковий моріжок рясно поливав, аби коріння тут же хапалося нового терену. Спочатку вростав сам у нову землю, довго трамбував дамбу ногами. Відтак, утомлений, лягав на неї, тішився тілом і думкою, що це його грунт - відвойований у Ріки, доточений, утверджений заново.
А Ріка мовчала, безвільно прислухаючись до того, що діється на берегах. Старого це непокоїло. Він любив мовчати сам, та не любив, коли це робила Ріка. Бо в мовчанні завжди щось ховається.
Бережок, який він краяв на зелені борозни, був затканий різноквітом. Цвіт весь час був перед його очима в ці дні. Навіть снився. Барвами квітки були схожі на гори, на небо, на воду, на глину, на людське тіло. Неначе це тривке сусідство позначилося на них. Тіні від дерев захищали трави від сонячної розповені. Коли проміння пробивалося через листя, старий відчував його рукою. Цей доторк веселив його, дивним чином пов’язував через нього землю і небо. Трави мліли в мудрій тиші підлісся. Щось подібне творилося в його душі. Він і сам тішився цим зачаруванням. Ніякими словами його не передати.
Якось старий різко підвівся і збив головою з ліщини порожнє гніздо. Звичайне пташине кубельце, скільки він їх бачив! А тепер держав на долоні й зосереджено розглядав це дивовижне твориво: пір’їнка до пір’їнки, пушинка до пушинки, травинка до травинки. Яку величезну потугу приклало дрібне створіння, щоб мати в дикому світі свій прихисток. І хіба не це зараз робить він?! Б’ється над тим, аби захистити своє родове гніздо ви ще.
За день босі ноги струджувалися, оббивалися об каміння й наколювалися терням. Старий парив їх у воді з Квасного кадуба. вкинувши в корито нагрітий камінь із ватри. А потім посипав рани кришивом із шипшинового кореня і обмотував чистою онучею. За ніч усе гоїлося, ноги знову були, як у молодого.
Засинав старий рано. Заплющував очі і замикав сном довгий день. Якраз тоді маленька самотня зірка, крихітка срібла, запалювалася в небі. А прокидався, коли вона, розповніла в сяйві, змагалася з місяцем. Ці два світичі заливали його долинку рівним сивим світлом. Наче спокушали до нічної праці. Намацати кладку можна й ногами, але як рубатимеш дернину у тьменних заростях? Мусив повертатися в дрімоту, чекаючи дня. Місячний посвіт просочувався аж через заплющені повіки, загадково підсвічував сни. Такого прозористого, пречистого неба він не пам’ятав уже роки.
Вивершив старий насип раніше, ніж планував. За "пенсією ще рано. Мав вільний день і взявся за драниці. Смерекові поліна якраз добре підсохли. Колов їх навпіл, тоді міряв оком товщину, прикладав лезо сокири і бив по ній обушком. Бив із чуттям, аби дощечки рівно скалилися. Він любив цю роботу, розмірену й точну, коли нараз бачиш плід старань. Немає милішого; ніж робити роботу, яку любиш, і немає г іршого, ніж коли робиш те, що не любиш. Хоча не раз буває, що’ легко призвичаюєшся до діла, яке тобі не до дяки, але окрім тебе його ніхто не зробить. Живучи в горах, стаєш мимохіть сторуким.