Старий біг уперед потішною думкою, як мінятиме зламані кроквиці, а затим візьметься зашивати драницями діри в стрісі. З часом під дощами вони посіріють і латок не буде видко. Нарізаних полін на драниці має вистачити. Якщо ні, то наріже ще сирих дощечок із вільхи. З її лусочок вода скочується, як із гусячого пера. Дідо Микула напучував, що воду треба шукати там, де вільха кинеться. То перша ознака, що мокро близько до поверхні. А от підземні джерела з вільхою не вислідиш. Тут тобі в поміч лише голова. А точніше - волосина з неї.
Дідо прив’язував її двома кінцями до роздвоєної кістки з курячої грудини. Виходило схоже на маленький смичок до скрипки. З тим смиком вони ходили околицями і в різних місцях опускали його на нитці до землі. Кістяна розсішка деінде завмирала, а десь іздригалася й починала крутитися, як паперова вертушка на вітрі. Дід Микула придивлявся до кістки, на якій перед цим наробив засічки. І чинно виголошував: «Тут жила тягнеться до Ріки на три лікті в землі... Там, під вербою, норить слабеньке чурило. Можна криничку класти, та вода добра лише для худоби. Пісна вода... А тутки й копати не треба, вивернеш валун - і вода сама булькне». Так і було. З-під каменя заточило джерело, ця криниця, з якої він тепер п’є. Ходки діда Микули з кісткою більше скидалися на бавки, ніж на пошуки води. Ріка їх смачно тоді напувала і годувала рибою та раками. Ще й дрова викидала на берег. У неділю можна було й не рубати для печі.
Треба купити кіло цвяшків із широкими шапочками, загадав старий. Правда, Матій обходився без них, дощечка в нього на покрівлі притискала дощечку, як риб’яча луска. Але ж то - майстер! Пан рукам і голові владика. Таких рукомесників уже немає. Тепер панує техніка.
Порався старий під шопою, але світ зазирав і сюди, аби щось йому донести. Високо над ближньою горою вхопив оком беркута. Звіддалік птах - як сіра комашина, але не виснув у звичній нерухомості, а тужно гріб крильми вгору. Наче від гори відривався. Та не від гори, а від рідкого хмаровиння, що підпирало його знизу. Дощових звоїв ще не було видно, та птиця вже їх чула, рятувалася небом. Сонце ще пражило, та зруб старих стін тихо поскрипував, подавався, чуючи вологу Як волосяний смик діда Микули.
«Дощ - це добрий знак, коли ти починаєш направляти дах», - сказав собі старий для заспокоєння. Але спокою на душі не було.
І тоді він почув полоза.
Із-за цвинтарця доносилися протяжні звуки, схожі на погуки коростеля, але більш наспівні. Старий одразу впізнав, кому вони належать. То плакав полоз. Аж не вірилося - так рідко давало голос це суворе й обачне створіння. Слухати полоза в дитинстві навчив його дідо Микула. Два різнозвучні кличі подає цей плазун, цар верховинного гаддя: врадуваний голос, коли жениться, і журний - коли залишає своє кубло. Тепер полоз плакав.
Старий покрадьки, безшелесною тінню подався на той крик. Змій завмирав, понижав голос. За вербовими пнями світліла латка галявини в сувоях пожухлої осоки. Такі місця люблять полози. То був грубий зміїще, трава живими габами ходила над ним. Чуючи людину, вдарив хвостом, захрипів і з тріском посунув у гущак. Полоз залишав своє гніздо і жалібно звіщав про це світу. Старий тривожно дивився йому вслід, бо здогадувався, що це означає. Не буде мудрий гад голосити безпричинно.
Спішно повернув назад. Коли минав Зрячий Камінь, той глянув на нього винуватим примруженим оком з- під наросту корчів. Вдома старий переодягся, борзо ув’язав тайстрину сухих грибів - може, коваль візьме їх за роботу, чи хоч у заставу? Може, накує скоби одним духом, може, встигне?
Мотиличив підбережжям, озираючись на густе хмаровиння, що сунуло з польського боку, зливалося чорнотою з горами. Градові хмари. «Ну то й що? - сам себе втішав. - Най буце й град, поб’є хіба квасолю «курвочку». Невелика трата. Вік мак не родив - і голоду не було». Якраз у городці дозріли ранні лопатки, а в них
чорні квасолини з білими вічками. Стара ще встигла посіяти. Шукав якусь розраду і розумів, що дурить себе. Буря ще не впала на гори, а вже бентежно шуміла в його скронях.
Сонце кріпилося, бордове, як багряниця. Рвані павісьма туч давили його зусібіч. Жовток сонця м’якнув, подавався, раптом сплющився в цеглину, а відтак роздувся, як гриб на товстій ніжці. Той гриб сяяв хижою сліпучістю. Дихнуло парким теплом, як із печі. Нищівні, колючі промені просікали грозові косми, підсвічували закамарки підлісся. При тому хмари висли вже майже над самою водою. Старий мимоволі опустив очі. Він знав, що віщує золотий гриб на небі, і тому стишЦв ходу. Спішити було марно. Озирнувся, виглядаючи якусь криївку. З берега нависав старий ясень із прогнилою серцевиною. Старий наламав ялинового віття і всівся в дупло. Страшний, смертний спокій пойняв його.